Мімікрія

Я стояв у тьмяній, гулкій печері Ласко на південному заході Франції, вдивляючись у скам’янілий череп Homo antecessor, вмурований у вапняк.

Його знайшли кілька місяців тому, але виймати його зі стіни не поспішали. Всередині, неушкоджена тисячоліттями, зберігалась цілісна структура древнього мозку нашого предка. Боячись зіпсувати безцінну знахідку, череп залишили у стіні, облаштувавши для нас дослідницький центр прямо тут. Просвердливши дірку у скамʼянілості, ми почали захоплено вивчати цю дивовижну аномалію — збережені нейронні структури, кальцифіковані, однак цілісні.

Мозок був дивний, не схожий на ніщо, з чим мені доводилось стикатись раніше. Куди менший ніж у сучасників, він був подірявлений. Так наче якийсь не дуже кмітливий черв прийняв його за яблуко.

Ніхто не наважився припустити, що це за мережа філаментів, що пронизує черепну порожнину. Для більшості це здавалося лише рідкісною фосилізацією нейронної тканини. Але для мене ці переплетені нитки означали щось значно тривожніше.

Повернувшись у лабораторію, я розпочав сканування. Нейронні зв’язки були напрочуд складними, набагато складнішими, ніж будь-коли бачили у Homo antecessor. Здавалося, що у мозку утворилася вторинна мережа, що перепліталася з оригінальними нейронними шляхами.

— Цього… цього тут не повинно бути, — пробурмотів я, знову запустивши сканування. Нитки ледь помітно пульсували, ритмічний стукіт, схожий на серцебиття. Структура не була природною — вона була чужорідною.

Я збільшив зображення, розглядаючи скам’янілу тканину. Філаменти виглядали майже біологічними, кожен вузол був з’єднаний з центральними ділянками мозку, пов’язаними з пам’яттю, самосвідомістю та сенсорним сприйняттям. Ця мережа була не просто паразитом — вона була центром того, що можна було б вважати зачатками свідомості.

— Симбіоз, — усвідомлення змусило налякано стрепенутись. —Паразит не поїдав мозок. Він і був свідомістю.

Минали тижні. Мої дослідження переросли у нав’язливу ідею. Я знову і знову сканував мозок Homo antecessor, простежуючи мережу паразитичних зв’язків. Мережа здавалася незавершеною, наче інтеграція ще не відбулася повністю. Це був розум, що застряг у процесі становлення — свідомість, яка боролася за те, щоб закріпитися.

Я був зобовʼязаний підтвердити свої знахідки. Я підробив дані у дослідженнях хвороби Альцгеймера, задля дослідження пацієнтів на пізніх стадіях, мізки яких були зруйновані нейродегенерацією. Сканування виявило моторошну картину: мережа філаментів розпадалася, руйнувалася під тиском клітинного розпаду.

— Паразит помирає, — зазначив я, руки тремтіли, коли я переглядав дані. — І разом з ним — самоусвідомлення.

Мої результати свідчили про те, що когнітивний спад при Альцгеймері був не лише втратою нейронних зв’язків — це була смерть паразитичної сутності, яка формувала людську свідомість.

Моя власна свідомість почала розпадатися. Я ставив під сумнів кожну думку, кожну пам’ять, кожне мимохідне відчуття. Чи це мої думки? Чи мисленнєвий процес наслідок наявності паразитичної свідомості?

Лабораторія тонула у відлунні апаратів. Я вирішив провести сканування свого власного мозку. На екрані філаменти пульсували у такт моєму серцебиттю.

Стук-стук. Стук-стук.

Їхні кінцівки нагадували волосся, що повільно ворушиться під водою. Я перевірив налаштування сканера — все було в нормі.

Я схопив скальпель з металевого підносу, притиснув лезо до скроні. Холодний метал врізався в шкіру.

Кінчик тремтів, поки я різко вдихнув, другою рукою намацуючи дзеркало. Моє відображення дивилося на мене, широко розкриті очі, розширені зіниці. Це був страх у моїх очах? Чи щось інше?

— Я мушу знати, — прошепотів я. — Я мушу.

Перший розріз був миттєвим. Шкіра розійшлася, кров потекла по щоці, гаряча й густа. Я зірвав клапоть шкіри, оголивши скроневу кістку. Лезо ковзнуло глибше — в моторну кору, у верхню частину передньої частки, де зосереджені нейрони, що контролюють рухи лівої руки.

Зосереджено засовуючи лезо усе глибше, я спостерігав на моніторі, як його кінчик наближається найближчого філамента. Метал прорізав нитку легко. У ту ж мить ліва рука смикнулася, пальці зігнулися у мертвій хватці. Я спробував їх розтиснути, але більше не міг. Кінцівка більше не належала свідомості.

— Це я, — промовив я вголос. — Це завжди було “я”.

Мої руки тремтіли, коли я доторкнувся до власного обличчя. Пальці провели по щоках, щелепі, лобі. Шкіра, мʼязи, кістки відчувались моїми та чужими водночас.

Ззовні продовжували сяяти вогні міста, нагадуючи гігантську нейронну мережа, де кожне світло — вузол, кожна людина — синапс. А десь глибоко у моєму черепі щось пульсувало. Щось древнє. Щось, чим я і є.