Сценарист похорон

Гарне місце знайшли для проводів. Світле, високе та просторе, майже як в західних фільмах. Я сів в третьому ряду. Класика. Не надто близько, щоб бути серед родичів, не надто далеко – щоб бачити реакції присутніх. Позаду ледь чутно хрумтить цукерка. Точно готувалась, думаю, що з ранку не їла. Святе діло пожерти після церемонії.

На сцені син покійного. Плаче. Я впорався з його промовою швидко. Нічого особливого: трохи ностальгії, вигадана історія з дитинства та стандартна репліка про "людину з великим серцем". Я підкреслив там, де має дрижати голос. Все вийшло. Публіка ридає, наче вірить. Люди завжди реагують, коли їм нагадаєш про щось, що могло бути з ними.

Повільно до сцени підходить жінка. Ласкаво притримала сина за руку, трохи шморгає носом, читає те, що я написав їй вчора. Її рука тремтить, голос зривається там, де я поставив паузу. Грамотно робить. Просто королева драми.

Я сценарист похорон. Допомагаю виглядати гарно тим, хто цього не заслужив. Вони платять мені, щоб на хвилину зробити вигляд, що можуть любити. Замовляють емоцію, а я її створюю. Бо брехня все одно звучить краще, ніж тиша. Хоч сам би я вибрав тишу. Цинізм, загорнутий у траурну постанову, а я її диригент.

Найгірше для мене – коли просять написати слова "від імені покійного". Вони хочуть, щоб наостанок померлий побачив в них щось людське, сказав, що любить. І я кажу це замість нього. В цей момент я – мрець, що по закінченню оживає.

Настав час моєї чергової смерті.

Світло гасне. Люди тихо шурхотять. Знову хтось гризе цукерку. Я стаю попереду труни, і дивлюсь у тканинну ширму на якій оживають фото: покійний тримає онука, сміється, сидить біля річки. "Краще б показали, як він ригає біля бару, а потім пристає до дівчини яка курила біля входу", – думаю я, згадуючи розповіді його сина, коли ми писали його текст. З труни запах – як із забутої під раковиною ганчірки, якою хтось місяць мив підлогу в морзі.

Вмикається тиха повільна мелодія. Така сумна, що і без слів хочеться розплакатись. Мене ніхто не бачить, але мій голос лунає чітко. "Це професія. Виступ." – запевняю себе.

– Якщо ви це чуєте… – починаю я, – значить, мене вже немає серед живих. Але я назавжди лишусь разом із вами. Я буду у вашій пам’яті, ваших серцях...

Чудово. Люди були відмінно розігріті попередніми виступами, й  вже ковтають сльози. Далі слова, що пахнуть весняними квітами та першим пивом. Кожен рядок написаний наче підліткова поезія.

– … я ніколи не був ідеальним, але ви мене любили. Я…

Позаду щось шарудить. Схоже, як хтось повільно роздирає тканину. Мене це починає збивати. Різко стало трохи прохолодно. Я відчув, як мурашки пробігли тілом, і волосся на потилиці заворушилося.

Я продовжую говорити. Звук повторюється. Гучніше. Ближче. Чую крок. Потім – хрип. І щось… холодне торкається моєї шиї.

Але я мовчу. Професіонал. В мене виступ. І потім… Нігті, як іржаві щипці, рвуть мені шию, віддираючи м’ясо від кісток. Гаряча, липка кров зіпсувала дорогий піджак. Проте ніхто цього не бачить. Вони дивляться на фото.

Після короткої паузи голос продовжив.

– Лідіє… Твоя душа, мов кислота їла мене з середини, – звертається голос. Глухий, наче з підземною лункістю. – Ти плювала мені в суп, поки я вмирав. Я знаю це, бо знаю присмак твоєї їдкої слини.

– І ти, Миколо. Пив на мої гроші, поки я лежав у калюжі власної жовчі. Гроші на ліки. На ті маленькі задоволення, що лишалися в мене.

Голос глибоко зітхає.

– Ви всі – хробаки в моїх очах.

Проектор клацає – фото закінчились. Музика стихає. Голос замовк. Світло повільно повертається. Люди мовчать. Хтось ніяково пирхає. Думають, це частина шоу. Ідеальна імпровізація.

А потім хтось каже:

– Мамо, – бурчить голос, – ти справді так і не вибачилась за той вечір. Пам’ятаєш?

Ззаду хтось кашляє аж ригає. Може, ще одне тіло поряд ляже, разом веселіше.

В просторі тихим шепотом лунають голоси.

– Який текст. Просто до мурах.

– Грубовастенько, але так глибоко.

– Відчув душу. Добре, що ми його найняли.

Всі йдуть на трапезу. Моє тіло лишається там, за ширмою. А голос мій далі звучить у їх головах. Це був найкращий виступ у моєму житті. Шкода, що останній. Сподіваюсь, мене знайдуть раніше, ніж з мене полізуть мухи, як з затхлої ганчірки.