Чужерідний

— Він не випиває одразу. Але мертвих і порожніх я сьогодні бачила.

— Зая, досить. Спати, — Ігор обережно її обійняв.

— Завтра може бути пізно. Я побачив, що відбувається.

«Люда. Зупинись, молю».

— Наш корабель вже увійшов до Туманності. Минув перші зоряні системи.

«Божевілля».

— Пам’ятаєш, вчора казав, що ми прикуті, як і решта, до симбіотичного апарату, що використовує нашу енергетичну кров, якою живиться двигун корабля…

«Це безумство».

— Вчора до нас у відсік дивним чином проповз висмоктувач-паразит. Пробив діри в капсулах і через стравлюючий клапан нагрудної вени ссе наше життя. Щупальцем-присоскою, — підсумувала дружина.

Ігор підвівся з ліжка та сів. Увімкнув настільну лампу. Навпроти на стіні висіло спільне фото, зроблене на 10-ту річницю весілля — відпочинок у Вінниці.

Він не знав, кому подзвонити — з родичів залишилася хвора теща, якій краще не знати, що відбувається з рідною донькою.

— Черв’як, мабуть, зараз снує нашим відсіком поміж капсулами. Вибирає, з кого пити…

Ігор подивився на перемотану ногу дружини. Зранку та випалила собі квадратик на нозі. Спершу сказала, що ненавмисно, а пообіді помітив, як та відклеїла пластир і приставляла ногою до ока. Відповіла, що рана — візор, який зламав віртуальність.Дивилася так загадково. Переконав заклеїти візор пластирем.

— Коли почнеться дефіцит енергетичної крові, корабель спершу вимкне віртуальність, а далі він та чужерідний повністю висосуть наші життя. Але ти ж бачив, я змогла звільнити ногу і тепер намагатимуся дотягнутися до механізму автоматичного пробудження. Роздеру паразита на шматки...

— Зая, досить вже! — дружина дивилась на нього, наче це він божеволіє. В її очах — сум, а в його — жаль.

— Сонечко, якби ж ти тільки погодився відкрити візор. Тобі легше: у мене в капсулі вільною є нога, а в тебе — рука. Крізь руку зручніше бачити і керувати. Диво, що ти зміг звільнити її.

— Знаєш… якщо я дозволю зараз припалити мені ногу чи руку — неважливо — обіцяєш, що ми поїдемо до лікарні?

— Так, любий, обіцяю. Зранку поїдемо.

— Тоді добре. Зробиш це на кухні? — дружина полізла рукою під матрац і дістала змайстрований із паяльника пристрій.

«Боже, вона тримала його під ліжком, наче хотіла зробити це під час мого сну?!»

— Люда... Більше для цього не потрібно нічого палити, різати... чи вбивати себе?

— Ні. Вбивство буде передчасним вимкненням віртуальності. Трохи згодом. Дай руку.

— А! — на долоні залишився болючий квадрат. На кухні він підставив під холодну воду руку. «Трохи згодом»… вона все ж хоче нас убити!

Він повернувся у спальню. Дружина неприродно викручувалася, задирала ногу, притулялася раною до одного й другого ока. Її було дуже шкода. Болюче видовище.

— Ну що ти робиш, Людо, лягай спати.

— Добре, дорогий.

Ігор ліг поруч, взявши її руку, і вирішив не спати до ранку. Буде важка ніч.

Згадував життя разом. Здається, дивність у міркуваннях з’явилася місяць тому — говорила, що час іде зовсім по-іншому, що тут можна прожити декілька разів усю історію людства, а іноді один поцілунок тут — це декілька світлових років там.

Тиждень тому намагалася запевнити його, що вона — брат-близнюк, і вони народилися з однієї пуповини.

«Боже, коли ж я прогавив, що у неї почалася шизофренія».

У школі була розумною, але нічого незвичного. Сиділи разом, а десь після восьмого класу зізналися у коханні. Любили гуляти лісосмугами, сидіти, тримаючись за руки, і мріяти про спільне життя.

В пам’яті ясно виринув спогад з одного її дня народження. Вона повела його до сараю, щоб показати новонароджених кошенят. Взяла до рук одне руде, маленьке. Те відкривало ротик, але його нявкання не було чутно, хоча він точно нявкав. Беззвучно показував, що хоче їсти. Лапки його прикуті фіксаторами разом із тілом, а з грудей тягнеться залиплий шланг, над яким нависала паща великого хробака, що крізь роздерте, розсічене, прозоре верхів’я опускає огидний слизький хобот, а прикутий гуманоїд відчайдушно намагався затулити клапан вільною ногою...

— А-а! — «Я заснув?!»

Дружина лежала поруч. Він прислухався і глянув на неї. Очі були широко відкриті, і вона не дихала. Серце не билося!

«О ні, люба, ні!»

Масаж серця не допомагав. Темніло в очах.

Вона мертва.

Текли сльози. Він притулився до них квадратиком своєї спаленої шкіри.

Гидка жижа скрапує в лице, роззявлена паща істоти колупає склопластик, нижче опускає пульсуючий присосок, а поруч у відкритій капсулі поволі вилазить гуманоїд.З лютим поглядом вивільняючи останню кінцівку з ретенцору.