Дбайлива мама

Тонка голка врізалась у шкіру і Яся скрикнула. Впалий живіт прикрашала сітка синців. Жінка, яка робила укол підняла на неї червоні очі.

— Доню, чого ж ти так стогнеш? То ж зовсім не боляче, — вона провела рукою по кістлявій руці дівчини.

— Вибач, ма, просто там старі синці й вони ніяк не гояться, — дівчина опустила футболку та потягнулась за бананом, який одиноко лежав на столі. Пролунав гучний ляскіт: мама вдарила її по долоні. Важкі персні проїхались по пальцях дівчини, заливши по собі неприємне поколювання.

— Ма!

— Ой, люба, пробач, то я за звичкою, — жінка погладила довге біляве волосся доньки. — Ти ж знаєш, тобі не можна. Поклади на місце.

— Але це лише банан.

— Не можна, я сказала, — мама говорила тихо, але на її гладкому лобі запульсувала блакитна жилка. Жінка кілька разів хапнула ротом повітря й спробувала посміхнутися. — Давай візьми смузі, що я тобі приготувала.

— Мене від нього вивертає, ліпше не треба, — від спогадів про кислотно-зелений смузі шлунком Ясі пробігла судома.

— Доню, то ж лікарка прописала. Він корисний для тебе, — очі матері волого заблищали, — навіть якщо зараз не діє, то скоро стане ліпше. Обіцяю, — голос жінки затремтів.

— Ма, про лікарку, — Яся взяла телефон, перекладала його з руки у руку, й уникала дивитись на маму. — Тобі не здається, що вона не допомагає? Всі ці ін’єкції, дієта…

— Та що ти таке кажеш! Мілана Миколаївна найкращий спеціаліст в цій сфері. Ти б тільки знала, скільки коштують її консультації, все це лікування, — по впалих щоках жінки покотилися сльози. — Доню, я ж це все для тебе роблю, для твого майбутнього. А ти нічого не цінуєш.

— Я вдячна тобі, ма. Просто кажу, що ця лікарка не єдина на світі й можна сходити до когось іншого.

Яся говорила тихо й спокійно. За чотирнадцять років вона засвоїла, що сперечатися з мамою щодо лікування треба обережно.

— Ну, я вже багато років займаюсь цим питанням, тож повір мені: ліпше Мілани Миколаївни ми нікого не знайдемо.

— В інтернеті пишуть, що є інші засоби. Можемо спробувати їх, це ж не зашкодить, — Яся відклала телефон й почала відривати кутикулу на великих пальцях.

— Ти менше читай ті дурниці, а просто триматися режиму, й облиш ті кутикули, — жилка на лобі мами стала синьою.

— Я просто, втомилась. Вибач, ма, — Яся поклала долоні на коліна.

— От і добре. Принесу тобі смузі.

Суміш з селери, зеленого яблука та півдесятка порошків була гіркою. Коли вона опинялась у роті, там залишався їдкий осад, якого дівчина не могла позбутися скільки б не чистила зуби. З кожним ковтком шлунок судомило все більше, і Ясі доводилось стримувати себе, щоб не виблювати сніданок на білосніжне простирадло. Після уколу мама дозволяла їй їсти в ліжку. По хребту почали стікати доріжки поту, а в стакані була ще третина. Дівчина закрила очі й відчула, як густі блювотні пориви рухаються вверх й підступають до горла. Піт виступив тепер і на долонях. Яся стиснула стакан й зробила ковток.

— Молодець! Бачиш, це ж не складно, люба, — мама погладила її по спині. — Розумію, воно не смачне, але ти ж знаєш, ліки рідко бувають смачними, — кутики її тонких губ піднялись, а очі знов наповнились вологою.

Матір сиділа поряд з Ясею, поки та не допила свій смузі.

— Відпочинь трохи, й десь через годинку певно будем збиратися, — жінка забрала пустий стакан, й озирнулась на доньку у двірному отворі. — Ти ж пам’ятаєш — перед процедурою не можна пити воду?

Донька підібгала безкровні губи.

— Так, ма.

Пориви блювоти підступали, тому вона не ризикувала багато говорити. Щойно двері за мамою зачинились, вона ввімкнула музику на телефоні й кинулась у ванну. Там схилившись над унітазом, Яся вивертала з себе потоки бурої рідини. Іноді серед них траплялися шматочки неперетравленої їжі, банан, який вона крадькома з’їла. Спазми стискали пустий шлунок. Запах блювоти перемішався зі смородом хлорки, й дівчину знудило знов. Чубчик прилип до спітнілого лоба. Дівчина чистила зуби так само як блювала: під музику.

— Вражаючі параметри, головна роль у виставі точно твоя. Будеш прима балерина, — худорлява жінка здавила сантиметром талію Ясі. — А ти й мріяти про таке не могла у всій час, — балетмейстерка театру кивнула матері дівчини. — Хоч до травми мала доволі пристойну форму.

Яся глянула на маму.

Її обличчям стікали сльози.