Пісня божевільного пророка

Я буду будувати свій храм.

Я викопаю його в землі кам’янисті. Голими руками роздиратиму її плоть. Доки її холодна чорна кров. Не змішається із моєю — червоною і гарячою. Доки здерті до кісток мої пальці не почнуть співати скреготливу пісню натикаючись на крижане каміння.

Я буду сповідувати свою темряву.

Я заховаюсь там від сонця, місяця і зірок. Від їх світла, що чорноту істини затьмарює. І від їх порожніх, мертвих очей, що тільки темне ніщо бачать. Там, у своєму храмі, я, буду вкритий масною плоттю лона земного. Благословенний виразками, що пророчитимуть тлін і смерть мою.

Я буду оплакувати своє народження.

Я розірву мирські пута плоті, від’єднаю якір, що тягне мене вверх. Нагадуючи про земне походження. Загостреними кістками пальців своїх, я вирву пупок з живота свого. Розітру його камінням. Змішаю із землею, щоб розчинився він в ній. Відрікусь від народження свого.

Я буду вдивлятись у свою істину.

Я вирву свої очі, що ніколи не бачили правди, що ніколи не відали суть миготливої реальності. У темряві лона землі, справжньої матері, я стану сліпцем і здобуду прозріння. Я втопчу свої брехливі очі у вогку землю ногами своїми. Мої порожні скривавлені очниці будуть палати істиною.

Я буду слухати відлуння тиші.

Я заб’ю свої вуха землею. Доки голоси, що кричать в мені не стихнуть. Доки шепіт брехні не стихне навколо мене. Відволікаючи від суті навколишнього “ніщо”. Яке є єдиною істиною. Початком і закінчення всього. Доки не буду чути я тишу, що є єдиною справжньою піснею всесвіту.

Я буду вимолювати своє прощення.

Я буду їсти землю. Доки живіт мій не розірветься і каміння не посиплеться з нього. Заб’ю в рот свій порох землі змішаний із чорним гноєм з виразок моїх. Смак їх буде мені нагородою і покаранням. За моє народження і за жадобу і за глупство. Я вимолю прощення за бажання жити.

Я буду ховати себе у лоні могили.

Я буду стояти на колінах на холодній землі. Земля буде всередині мене, земля буде навколо мене. Я впаду обличчям у неї і розкину руки свої. Я зіллюся із землею. З мертвою. З живою. З колискою людською. З могилою людською.

Я буду оспівувати своє зотління.

Я впущу в себе коріння. Мов трупні черви воно буде вгризатись в плоть мою, руйнувати її. Руйнуючи мій зв’язок із брехнею і гріхом народження. І переступом існування. Я пущу коріння з ребер своїх, що прогризе свій шлях до землі і возз’єднається із нею. Возз’єднає мене з моїм небуттям.

Я буду прославляти своє не існування.

Я стану землею. Я буду співати гімни порожнечі, тліну і небуттю. Я стану мертвим порохом. Я буду нічим. Я перестану існувати, розчинюсь поміж мертвого каміння. Тоді я буду здатний осягнути. Ту глибину небуття, яка оточує нас у вічності.

Я буду чекати на холод.

Я стану мертвим нічим, що неіснує крізь безкінечну пустку. Я буду відчувати вічний мертвенний холод. Який був тут до перших митей існування всесвіту, який чекає на його загибель поки народжуються і гаснуть зірки. Він — єдина справжня обіцянка. І він прийде.

Я буду споглядати загибель всесвітів.

Я буду чекати. Розчинившись у землі, померши, переставши існувати, я сам стану небуттям. На кілька митей я наближу загибель сущого. Вкорочу його палаючу агонію з міріадів згасаючих зірок, що спалюють самих себе в безкінечному циклі страждання. Народження і смерті.

Я буду небуттям.

Я дочекаюсь безкінечної істини чистого, холодного і неосяжно порожнього “ніщо”. Яке незворотньо чекає всі світи в кінці їх існування.

Я буду там в самому кінці і мене не буде вже ніде і ніколи.

Я буду оспівувати ентропію.