У крові

Вона тече, спливаючи спершу тонкою цівкою, а тоді перетворюється на калюжу, яка все ширшає. Ширшає! Ширшає! Поволі, займаючи все більше місця, розпливається, а вже за мить знаходить лазівку й тече просто на мене. Страшно… Не хочу, аби вона торкнулась мого тіла. Підсвідомо розумію: вона — загроза. Біжу. Втікаю. Захеканий, падаю. Підіймаюсь. Знов біжу. Докладаю всіх зусиль, аби позбутися переслідувачки, проте тонка нитка небезпечної рідини от-от наздожене…

Потап прокидається в холодному поту. Відкидає з себе ковдру, що майже повністю просякла липким потом і страхом. Глибокий вдих-видих — і лиш тоді ступає розпашілими ступнями на прохолодну долівку. Сон, що переслідує його ось уже тиждень, ніяк не відпускає. Серце глухо стукотить у грудях, нагадуючи про те первісне відчуття, яке вкотре примушує ледь не підстрибувати на ліжку та втікати — тепер уже в реальному світі.

Все кожного разу починається геть безневинно: поле. Безкрає поле пшениці. Де-не-де з-поміж колосся визирають волошки й маки. Він крокує тим полем, насолоджуючись сонцем і теплом. І тут враз — бах! — грім серед ясного неба. Усе змінюється вмить: синє небо застилають свинцеві хмари, закриваючи собою сонце. Разом із сонцем зникає тепло, а світ занурюється у напівтемряву. А тоді нізвідки постає вона…

Важко човгаючи ногами, чоловік прямує до ванної. Бризки прохолоди на руках та обличчі — хлюп! — примушують очі розкритись, дивлячись на себе, мов у новому світлі. Запалі щоки, худі, ніби всохлі. Жовтуватий відтінок шкіри, кількаденна щетина, жирні пасма волосся зміями відстовбурчились і нагадують колючки їжака. Вибалушені очі дивляться на своє відображення й ніби не бачать: достоту як очі риби, викинутої на берег.

«Що ж ти так занедбав себе?» — спитала б Оля, якби побачила його сьогодні.

Спогад примушує заплющити очі.

«Заволокою… — шепоче голос зі сну. — Заволокою будеш-ш-ш…»

І оте «ш-ш-ш» просвердлює барабанні перетинки болючіше за будь-який бур, примушуючи Потапа затулити вуха руками, вишкіритись у гримасі болю й кричати. Голосно й довго кричати, аж поки світ довкола не закрутиться у круговерті барвистої мозаїки плитки на стінах, віддзеркалення власного тіла й дрібних бризок води, що досі нестримним потоком ллється з-під крана, а голос у мозку з його загрозливим «ш-ш-ш» потроху втихне…

Вона тече, спливаючи спершу тонкою цівкою, а тоді перетворюється на калюжу, яка все ширшає. Ширшає! Ширшає! Поволі, займаючи все більше місця, розпливається, а вже за мить знаходить лазівку й тече просто на мене. Страшно… Не хочу, аби вона торкнулась мого тіла. Підсвідомо розумію: вона — загроза. Біжу. Втікаю. Захеканий, падаю. Підіймаюсь. Знов біжу. Докладаю всіх зусиль, аби позбутися переслідувачки, проте тонка нитка небезпечної рідини от-от наздожене.

Вона все ближче й ближче!

Плитка… Біла плитка на стінах засліплює…

«Що ти зробив?.. — чую голос, що лунає бозна-звідки й наповнює цю тіснувату просмерділу пліснявою кімнату. — Що ти зробив?!.. Що… зробив?.. Заволокою будеш-ш-ш…»

Оте «ш-ш-ш» просвердлює барабанні перетинки болючіше за будь-який бур, примушуючи мене затулити вуха руками, вишкіритись у гримасі болю й кричати. Падаю, важко гримнувши головою об плитку на підлозі. Світ занурюється у напівтемряву. А тоді нізвідки постає вона…

Вона тече, спливаючи спершу тонкою цівкою, а тоді перетворюється на калюжу, яка все ширшає. Ширшає! Ширшає! Поволі, займаючи все більше місця, розпливається, а вже за мить знаходить лазівку й тече просто на мене.

Лежу, без руху… «Ш-ш-ш» й досі гуде в голові. На білій плитці добре видно її. Багряна рідина, густа, липка… Вона суне на мене, нестримно наступаючи, відчуваючи мою безпорадність й безсилля. Втомився… Я втомився боротись. Втомився втікати…

Зненацька плитка тріскає, розпадається на друзки — й з-під неї вигулькує чорнозем. Пахне свіжозораною ріллею, травою й волошками. Сині-сині, як Олині очі… З-поміж чорноти землі, по краплі, просочується вона…

Вона тече, спливаючи спершу тонкою цівкою, а тоді перетворюється на калюжу, яка все ширшає. Ширшає! Ширшає! Поволі, займаючи все більше місця, розпливається, а вже за мить тече просто на мене.

Нараз чорнота знову покривається білою плиткою, з якої вже без упину тече червоногаряча рідина. Коконом окутує мене — повністю нагого й безпомічного, як новонароджене немовля — своєю липкістю, металевий присмак в роті: вона вже там. Намагаюсь кричати, та вона не дозволяє, навіть дихати не дає! Відчуваю, як вибалушуються очі, готові вийти з орбіт.

Я — в ній.

Вона — в мені.

Завжди в мені.

У крові…

Більше не втікаю.

«Заволокою будеш-ш-ш…»

Потап прокидається. У крові.