Резонанс Хітину

“Дай мені почути свій голос, ніби це вперше…” — прошепотів я, і моя люба донька Соломія відповіла дзвінкими струнами.

Маленьке містечко Старий Розділ на півночі Львівщини, де я — Віктор — вів виноробну справу, завоювало славу спокійного краю. Виноградники блищали на схилах, а в нашому домі панували мир і гармонія: Ліра, моя дружина, і Соломія, наша донька, були опорою мого життя. Кінець весни сплітався з реквіємом смерті й її переродженням у літо. Саме в цей день прибув загадковий меценат Горислав Хтоцький, що мріяв «розбудувати цей край, бо це його маленька батьківщина». Про його родину знали багато, а їхній маєток вважався частиною історії селища.

Горислав з’явився верхи на коні під ратушею, і його перші слова лунали мов вирок: «Панове, сьогодні ввечері святкування, а ніч без вина — як весна без сонця!» Народ радів, а я, винороб із честю, пообіцяв йому найкраще вино.

Вечір у маєтку Хтоцьких почався з келиха за келихом. Він запрошував до столу та розповідав про свою філософію. У моєму розмитому погляді і не менш розмитих спогадах пригадуються звуки українського бароко й дивні, як він говорив, «артефакти»: ентомологічна колекція, дерев’яна скам’яніла маска і книга зі словами, що викарбувалися в моїй свідомості: «Боги говорять резонансом, а хітин — їхні уста».

Ніч після застілля принесла мені головний біль. Коли місяць освітлював кімнату, я підійшов до вікна, щоб зашторити його, але запах ночі відкрив мені вид на поле. Там мої односельчани кружляли довкола вогнища. Усередині мене прокотилися інші слова з тієї книги — мовляв, мова, якої я не знав, але відчував кожне слово. Я відчув пристрасть полинути до світла й торкнутися його твердої матерії.

Ранок. Я був удома, узяв кухоль, залишений біля ліжка, й випив усе, що в ньому було. Перезав’язавши пояс, я поспішив до церкви. Усі мешканці Старого Розділу вже зібралися, але атмосфера відчутно змінилася: погляди були порожні, голоси — з тремтінням прихованого страху. Деякі стояли в масках, схожих на ту, що я бачив у маєтку, а за вівтарем спостерігав Горислав. Він закрив фоліант, який учора показував мені, й слова моєї обіцянки пролетіли в голові.

Кілька фігур у масках із окультними символами зі сплетених гілок почали наспівувати, а швидше скреготіти мелодію. Одна з них простягла мені схожу маску. Раптом я відчув важку руку Горислава на своєму плечі і почув його завершальне: «Ваші боги молодші за каміння, тож подивіться в очі старим».

Дивлячись крізь нерівно вирізьблені отвори маски, я ступив уперед, коли почув: «Батьку, отець Горислав розповів нам про твій від’їзд на тиждень по справах», — мовила моя донька.

“Він з нами добре повівся, Вікторе”, — додала моя дружина.

Вони стояли переді мною в жовтих сукнях із давніми символами.

“Тиждень?” — з жахом прошепотів я.

Але щось у моїй голові не дозволяло мені відступити. У приміщенні я чув ритм. Чув музику.

“Флейта і реля потрібні нам”, — кивнув Горислав.

Хіба плоть не достойна резонансу? Ти ж не віриш у це, Вікторе. Ти дав обіцянку — зробити подарунок своїм найдорожчим. Ти знаєш, навіщо великий хітин обрадував тебе тієї ночі. Ти скоро побачиш це в сотнях своїх очей. Тож заверши ж це.

“О, люба моя Ліро, прозвучи ж мені...” — і вона відповіла протяжними нотами в моїх цупких, хітинових руках.