Чпекнутий Есесовець
Коли сонце сідає за Довбушеву скелю, кожна сільська баба знає: тоді йти за хату — дурне діло. Бо саме тоді починається лихе — те, що не видно, але пахне. І пахне воно, як згнила копиця й покручений родовід.
Але Микита, підпасич-дурбецало, вирішив, що він хоробріший за усіх, і поліз на Лиху Межу шукати свою телицю.
— Та аби ж тебе чорти в зуби вхопили, шмаркатий макогона! — кричала йому баба.
— Та що ви ґелґочете, стара шалапутко! Я за коровою йду, а не за мавкою, — гиготів Микита.
І поперся. Уночі. У брід, де за старими переказами вусата вовчиця годує чугайстрів, а гребля заткана бабиними прокльонами.
Першим його привітало дерево. Але не просто — воно встало на корені, розчепірилось, та як загримить:
— Гей ти, копилю череватий, чого прешся сюди, де й сорока з яйцем не пролетить?
— Ану, не шурхайся, дерев’яне одоробло, бо в тебе гілля кволе, — огризнувся Микита, — обрубаю на раз.
Дерево гаркнуло:
— От же ти шляк би тебе трафив, горішня холєро! Я тебе в крону заверну, як блощицю в свиту!
— Та йди ти під три чорти, смердючий пеньку! — Микита хвацько підняв палицю, але дерево вже зникло.
Далі він ішов поміж болотом, аж поки не почув голос. Тоненький, як циганська нитка:
— Ой, любчику, стань, поглянь… Чи не хочеш мене пригорнути?
Перед ним стояла дівка. Гарна, але біла, як мука. А очі — як дірки у бублику.
— Та я б тебе пригорнув, якби не смерділо від тебе, як від перепійної баби на ярмарку. Тьху!
Вона розпливлася в туман і засичала:
— Ти, макітро безкришкова! Щоб тобі язик усох і яйця заколосились, як вівсяне поле!
— Згинь з очей, бісова тьотко! Яйця мої — як два дзвони, а от ти, видно, з жаб’ячої породи, бо квакнеш, як чуєш правду!
І раптом усе стихло.
Микита дійшов до старого каменюки — того, що за переказами стоїть над розколом між світами. І там його зустрів Чорний.
Не той, що в казках — а справжній. Високий, з рогами, очима, як копчені вуглини, й голосом, що й коня викине з сідла:
— Ану, стій, гнійнику недоварений. Ти ж сам себе сюди притарабанив, телепню з мишачою печінкою. Хтів пригод? Маєш.
— Та щоб тобі короста язик облизала, рогате твоє бісівське нутро! — Микита розперезався.
— Я тебе в пекло, як вошу в горщик, запхаю!
— Та йди ти, гнидо в дідовій онучі, в сраку з голками! Я, може, й підпасич, але не дамся нікому, хто смердить сіркою!
Чорт аж присів. Не витримав. Схопився за роги — і як зареве:
— Та хай тебе з качанами на полі поховають, щоби круки не знали, де срати!
— Ха! Сам собі прокляття на свою нечисту душу наклав! — Микита реготав.
І тут… усе зникло. Чорт, туман, дерево — пшик.
Прокинувся вранці, в болоті, біля телички.
— Що, ледащо, нагулявся? — буркнула баба, коли він вернувся.
— Та тьху на вас, стара верещавко. Краще з чортами гавкати, ніж вас слухати.
І тільки телиця знала, що правду каже. Бо він таки переміг лихе — словом. Українським. Лайливим, але правдивим. Хоч телепень телепнем, та знає, як нечистому одповідати.
