Жити

У кімнаті не було нічого, крім ліжка, склянки і телефону. Телефон мовчав. Ліжко теж.

Олені тридцять три. Вона не виходила з дому вісім днів. Вісім днів — це не трагедія, казали б інші. Але ті інші не сиділи в куртці в середині травня, бо не могли змусити себе встати, щоби зачинити вікно.

Вона прокидалась о дванадцятій, лежала до четвертої, їла хліб без нічого і знову лягала. Іноді хотілось заплакати, але сліз не було. Як і причини.

Ніхто не бив, не знущався, не зраджував. Просто живеш — і все біліє. Їжа без смаку. Люди без обличь. Слова без сенсу.

Колись вона була викладачкою. Студенти її любили, бо жива була. Рухлива. Дотепна. Сміялась із себе. Не боялась. Тепер боялась всього: повідомлення в месенджері, дзвінка з банку, дзеркала.

Вона звільнилась сама. «Трохи перепочити», — сказала вона тоді. Минуло пів року. Ніхто не питав, коли повернеться.

У вікно було видно старий цвинтар. Іноді вона рахувала хрести. Це була єдина її арифметика. Коли доходила до двадцятого — зупинялась, бо здавалося, що далі буде її ім’я.

Телевізора не було. Соцмережі видалені. Дзвінки — на беззвучному. Вона боялась відповісти комусь, бо не знала, що сказати.

—    Як ти?

—    Нормально.

Це брехня. Але чесніше не виходило. Бо «погано» — це не формат для розмови. Особливо, коли в тебе нікого не вбили, не спалили, не зґвалтували. Просто ти не живеш. І цього ніхто не бачить.

До неї дзвонила мама. Тихо. Обережно.

—    Лєн, може приїхати?

—    Не треба, — казала вона. — Я просто втомилась.

Це правда. Вона втомилась — від життя, тіла, голови. Навіть думати було важко. Мозок працював, як старий принтер — повільно, з хрипом, та результату не давав.

Одного ранку вона вирішила: досить.

Вимила голову. Зібрала сміття. Намірилася вийти. Але не змогла. Вперлась лобом у двері й заплакала. Стіна перед очима — не з бетону, а з неї самої. З м’яса, що стало каменем.

Повернулась на ліжко. З’їла сухар.

Увечері написала повідомлення:

«Привіт. Мені здається, в мене депресія.»

Натиснула «надіслати» — і стерла.

Бо навіщо? Люди скажуть:

—    Вийди на вулицю.

—    Подивись комедію.

—    Йога помагає.

—    Все буде добре.

А якщо не буде? Якщо це просто нова версія тебе — така: пуста, квола, мовчазна.

Наступного дня вона все ж вийшла. У штанях, що теліпались, у капюшоні. Люди на вулиці йшли швидко. Вона — повільно. В аптеку.

—    Щось заспокійливе, — прошепотіла.

—    У вас рецепт є?

Вона похитала головою.

—    Тоді валер’янка. Хочете краплі, хочете — таблетки.

—    А ви що б узяли?

—    Я? — фармацевтка глянула, наче повз неї. — Я б узяла лікаря.

Вона таки пішла до психотерапевта. Через тиждень. Без очікувань.

—    Як ви?

—    Не знаю. Жива.

—    Добре. Це вже діагноз: жива. Будемо з цим працювати.

Почались сесії. Сльози. Заперечення. Тиша. Вона боялась ліків. Потім — не боялась. Потім — чекала.

Минув місяць. Її не попускало, але хоч щось боліло. Це був прогрес. Бо біль — це принаймні відчуття. Мертве не болить.

Вона знову почала читати. Не «велику літературу», а коментарі під новинами. Іноді — молитви. Не до Бога. До себе:

«Будь. Просто будь. Завтра. Хоч на трохи.»

Життя не налагоджувалося. Просто тривало.

Іноді вона встигає купити хліб до того, як магазин зачинявся.

Іноді не лякається власного обличчя в дзеркалі.

Іноді слухає пісню — і не плаче.

А іноді просто лежить, в тиші, і дозволяє собі не бути.

І це теж форма лікування.