Тінь

Там пахне пліснявою, вогкістю і ще чимось іншим — металом, сирим залізом, кров’ю. Я тепер не сплутаю цей запах ні з чим іншим. Він осідає в легенях, тягне. Повітря таке липке, наче жива рідина, воно обтікає шкіру і залишає противний, густий, невидимий шар, який годі змити. І все одно я йду туди. Я мушу. У мене більше немає вибору.

Хоча всі повторюють, мов мантру, що вибір є завжди. Що завжди є шанс зупинитись, відвернутись, сказати «ні». Але вони не розуміють, як усе змінюється, коли твоє тіло — це не ти. Коли ти залишаєшся десь позаду, мов тінь. В тебе ще є розум, є думки, ти все бачиш і усвідомлюєш — але не можеш зупинити ані себе, ані його.

Я іноді плутаюсь. Можливо, я все це вигадала, щоб якось виправдатись, щоб вижити. А можливо… можливо, в мені насправді щось живе. Я не вигадую — воно справжнє. Воно приходить і забирає моє тіло, а потім — повертає. Повертає, але кожного разу залишає мені менше простору, менше часу. Чим далі — тим менше мене залишається.

А підвал... у тому підвалі він, або я, або ми разом — вбиваємо.

Люди, що дивляться мені в очі, в моє обличчя, благають. Вони просять пощади, намагаються знайти хоч краплю людяності — але не бачать ні сліду жалю. Ніби його там ніколи і не було. Ніби мої очі — чужі. Я відчуваю все до дрібниць: кожен рух руки, кожне натискання, кожен спалах, коли ніж входить у шкіру. Як гаряча, густа кров вибухає з тіла й обпалює мої долоні. Як я тремчу — не від страху, а від захоплення. Це така могутність, така абсолютна влада. Життя — в моїх руках. І в цю мить я... посміхаюсь.

А потім — вулиця, ніч, дим. Я поправляю волосся, стираю з лиця те, що залишилось від когось іншого. І знову стаю нею — милою, трохи безпорадною дівчиною. Невинна усмішка, трохи розгублений погляд — цього досить, аби заманити наступного. Чоловіки так легко ведуться. Вони тішать себе ілюзією, що можуть комусь допомогти. Що їхня сила — це перевага. Але мені подобається інше. Мені подобається знати, що ця їхня нахабна усмішка, що ковзає по моєму обличчю, буде останньою в їхньому житті. Останньою емоцією, перед тим як їхні очі згаснуть.

Я знаю, що вони не врятуються. Ні благання, ні сльози не мають сили. Я їх вбиваю. Я — або та сутність, що дихає всередині.

Може, в мене роздвоєння особистості. Або я просто хвора. Психічно хвора. Але коли я дивлюсь у дзеркало — бачу себе. Ту, яка ще кілька годин тому тримала ніж. На мені — кров. Вона ще свіжа, не встигла засохнути. Це був останній. Він... Я... ми зробили це разом.

Я не стрималась. Провела пальцем по щоках, злизала червоне. Воно на смак — як життя. Тепле, солоне, живе. Воно ще пульсує в мені. Я все ще відчуваю його крики у своїй голові. Сліди на шкірі — то не сором, а пам’ять. Але це нічого. Я прийму ванну. Сховаю тіло. Все, як завжди. Я знову буду «нормальна». Знову зможу контролювати себе.

Я маю взяти телефон. Треба записувати. Все. Кожну деталь. Кожне відчуття, кожен крок. Бо хтось повинен його зупинити. Або мене.

Бо найгірше не в тому, що я вбиваю. Найстрашніше — що мені подобається.

Мені подобається чути їхні останні слова. Їхній страх, їхню слабкість. Їхню кров. Дивитись, як в очах згасає світло і настає тиша. Їхні зіниці розширюються, і вони вже не люди — просто порожні ляльки. І в цю мить я відчуваю таку близькість з ним, з тією істотою, яка в мені. Йому це до вподоби. І мені — теж. Ми з ним разом. Ми — одне ціле.

Ми довго разом. Можливо, завжди були. І я більше не хочу розлучатися. Він дає мені вибір. Справжній. Дає мені силу. Дає мені... контроль.

Це не залежність. Це — єдність. Він — єдина істота, що справді розуміє мене. І якщо він коли-небудь зникне… якщо залишить мене саму — я піду слідом. Бо без нього я не зможу жити.

Я теж маю померти, якщо його не стане.