Крізь Незамкнені Двері

Я завжди вважала свій дім фортецею. Донедавна.

Зараз, пишучи ці слова, я щосили намагаюся зосередитися й стримати паніку — цей стук у двері паралізує мій мозок.

«Тук-тук… тук-тук…»

Не знаю, що станеться, коли цій істоті нарешті набридне стукати — і вона увійде до моєї кімнати. Може, я ще встигну розповісти вам, як я взагалі опинилася в цій ситуації.

Для початку трохи контексту. Я — справжня хіккікоморі. Вже кілька років не виходжу з дому.

Спершу, через соціальну тривожність, спілкування з людьми було просто некомфортним, але згодом, люди почали по-справжньому лякати мене: їх дивна хода, поведінка, погляди.

Врешті-решт я повністю ізолювалася, залишивши тільки робочі контакти. Я ілюстраторка у маленькому видавництві, тож замовлення отримую через інтернет. Сподіваюся, з цього вам зрозуміло, що моя квартира — увесь мій світ.

Два тижні тому мені подзвонила тітка — сестра моєї покійної матері. Вона попросила прихистити в себе на кілька днів її сина Дениса. Казала, що це справа життя і смерті, тож я не могла відмовити, особливо після того, що вона зробила для мене на похороні батьків.

Ця розмова занепокоїла мене.

Приїзд кузена загрожував моєму впорядкованому світу справжнім хаосом.

Я вийшла на балкон подихати свіжим повітрям і заспокоїтися. Саме тоді вперше побачила його. У вікні навпроти стояв чоловік — блідий, високий і повністю голий. Він тримав руку біля голови, ніби розмовляючи по телефону і дивився просто мені у вічі. Я миттю відвернулася і втекла до квартири. Хтозна, скільки в світі диваків і збоченців. Не вистачало мені ще проблем із сусідами. Я швидко викинула цей дивний образ із голови — попереду на мене чекала ще купа проблем.

За кілька днів приїхав Денис і деякий час я була заклопотана його облаштуванням. Це добряче вибило мене з колії. Збагнувши, що розмовляти нам нема про що, я зачинилася в своїй кімнаті. Моя фортеця зменшилася до її меж.

Ввечері почувся стук у двері. Поміркувавши що це Денис, я поглянула у вічко, але нікого не побачила. Я зачекала, та стук не повторився. Тоді я визирнула у вікно — вулиця була так само порожньою. Зненацька, відчуваючи на собі чужий погляд, я озирнулася. У вікні навпроти стояв той самий моторошний чоловік. З минулого разу він ніби не рухався взагалі.

Я заціпеніла. Блідим пальцем він показав на щось біля мого під’їзду, наче натякаючи: «Поглянь». Але там було порожньо.

Він продовжував показати пальцем, знову й знову… І тоді я зрозуміла — він не показує, а рахує… Поверхи, до мого вікна!

Я скрикнула й впала на підлогу, ховаючись за підвіконням. Тоді, не піднімаючи голови, повільно поповзла до своєї кімнати — неначе комаха.

Почувши на наступний день мою розповідь, Денис сказав, що я божевільна і мені треба лікуватися. Та навіть попри грубі слова, я вперше була рада чужій присутності.

Однак ввечері все різко зіпсувалося.

Я працювала за комп’ютером, коли крізь навушники почувся якийсь гамір у під’їзді. Я визирнула з кімнати. Двері в квартиру були прочинені навстіж, а Денис спокійнісінько сидів у вітальні, втупившись у телефон.

Як він міг не зачинити за собою двері?

Я вихопила телефон і насварила його за безвідповідальність, але він сказав, що краще заночує на вокзалі, ніж у такої психічки, як я. Він грюкнув дверима. Я знову залишилася сама.

Я виглянула на вулицю — Дениса вже не було видно. Відтак перевела погляд на сумнозвісне вікно — воно було порожнім.

Може, мені все ввижалося?

Я вставила ключ у замок. Тепер сюди точно ніхто не зайде.

Решту вечора я дивилася дурнуватий серіал, заїдаючи вечірню дозу таблеток піцою, і невдовзі відключилася.

Мені наснився страшний сон — дім здригався від землетрусу. Величезний бульдозер наносив важкі удари тараном.

«Бааммм! Бааааам! Бааааам!»

Звук був занадто реальним для сну. Я підхопилася. Хтось барабанив у двері кімнати.

— Хто там?

Чи міг хтось зайти поки двері лишалися відчиненими?

— Це я — Ден. Забув дещо, відчини.

Але він ніколи не заходив до моєї кімнати.

— Хто ти? Ти не Денис!

«Бааааам!»

Двері здригнулися, скло в рамі затремтіло.

— Впусти мене!

Щось по той бік повільно повертало ручку, в щілині з’явилися обриси блідої плоті. Я різко захлопнула двері — почулося кректання. Нашвидкуруч забарикадувавши їх, я сіла друкувати цей запис. Але він… це створіння… постійно стукає. Сподіваюся, як тільки з’явиться інтернет хтось прочитає це й прийде мені на допомогу.