Котик

Похила старенька хатка ховалася за високим чагарником, на полі, оброслим чорнобилем та конюшиною.

Олег провів очима, розглядаючи все довкола. Недалеко був густий ліс, звідти кувала зозуля.

З іншого боку через поле починалося село. Справжнісінька глушина та й годі.

Хлопець востаннє кинув поглядом на ліс, пішов до дверей старої хати.

Звідти почувся хриплий вигук.

— Хто там? – в ту ж мить звідти вилізла горбата бабця, з каламутним правим оком, ліве —залишалося трохи чіткішим, ловлячи його образ.

— Внук ваш.

— Внук? – бабця усміхнулася, показуючи чорну тріщину, там де мали б бути зуби. – Чого ж ти це тут стоїш, в хату не йдеш! Внучку!

Баба сплеснувши в долоні, важкою ходою попленталася в глиб хати.

— Йди за мною. Ти напевно з дороги зголоднів та втомився. Я тут супчику зі щавлика наварила, хліба напекла. Мий руки, і ходи їсти. – прохрипіла стара, схопившись за іржаву каструлю.

Олег розглядався, дивуючись сухим травам, які висіли на стінах, над головою. В хижі стояв запах ліків та сіна.

— Чого це в тебе руки такі червоні? – питає бабуся, підходячи до нього ближче.

— Так тут стільки суниці, що можна їсти хоч тиждень на одному місці!

— Так то так! – радісно сказала вона, важко сідаючи за стіл – Приходив би провідати свою бабусю частіше, їв би скільки хочеш, хоч суниці, хоч чорниці.

Олег сів їсти, доки їв, відчув втому. Вечоріло.

Баба йому постелила в кухні, там де вони й вечеряли. Це була стара широка дерев'яна лавка, вкрита ще старішим матрацом. Від нього добряче тхнуло, але вибір був невеликий. Не хотілося спати на твердому.

Але вже за пару хвилин він вже й забув за це думку, провалився в сон. Розбудив його звук, схожий на котячий нявкіт.

І справді, в кінці кімнати місяць у вікні показав кота. Точніше його очі, які ніби два ліхтарики, лякали своїм зеленим світлом.

Після цього сон зник, а кіт так і сидів на тому ж місці поки не почало світати. Потім махнувши чорним хвостом, втік з хати через прочинені двері.

"І не боїться стара з відкритими дверима спати?"

Ранок майнув йому холодним вітерцем через діряві вікна над ним.

Сонечко тихо сходило, кидаючи своє світло на поле, яке почало відливати то золотим, то зеленим. Ліс кидав однобоку тінь, на душі заграв довгоочікуваний спокій. Олег зітхнув.

"Тут й справді ніхто б не знайшов."

День пройшов помірно. Його годували два рази на день стравами з різних їстівних трав, а він своєю чергою допомагав бабусі чим міг. То води нанесе, то збігає колосків намеле на хліб.

Настала ніч. Час спати. І знову його розбудив нявкіт чорного кота. Цього разу кіт сидів у його ногах, тримаючи злий рівний погляд на чоловіку.

— Чого тобі?! Киш! – Та кіт сидів, важкий, як камінь.

Сидів котище там, знову аж до світанку, вислизнувши через прочинені двері.

Ранком Олег вирішив спитатися.

— Чого у вас двері на ніч прочинені?

— Та то щоб мій Мурчик йшов в хатку їсти, я йому на ніч молока наливаю. – каже вона, махнувши рукою.

— І не боїтеся?

— А чого боятися? Стара я, та й красти тут нічого.

Вона ще його питала, як там вдома, навчання як, Олег напружено усміхаючись, відповідав. За те що вже не вчиться, змовчав.

Настала ніч. Олег вирішив, що коли бабуся ляже спати, він зачинить двері.

Так і зробив.

Вночі його знову розбудило щось важке на грудях. Кіт прямісінько був перед ним, здавлюючи грудну клітку.

Тіло ніби паралізувало. Він не міг ні закричати, ні поворухнутися.

Мурчик почав корчити гримаси, якраз і місяць вийшов із хмар, показуючи жахливе видовище.

— Ось з тобою й грець, – вигулькнуло з кота. Потім той сів йому на обличчя, перекриваючи доступ до повітря. – будеш знати, як кров лити, людей обманювати.

На ранок баба застала вже труп. Прийшла поліція, зробили експертизу. Повідомили – задушили. Легені — повні чорної шерсті.

Ще цей Олег виявився серійним вбивцею, який тривалий час переховувався від слідства. Ніякий то не внук був.

— Тю, стара дурна баба... Я ж і дітей ніколи не мала.

Сплюнувши, зайшла в хату. Чорний кіт помчав за нею.