Peccatrix anima

Признаюсь чесно, лікарю, з самого дитинства я жила в страху: моє життя, власне, ніколи мені не належало. Батьки були страшними фанатами релігійної секти, в яку вірувало наше село. Весь дім був завішаний хрестами і окровавленими іконами, з виколотими очами у святих, сухими квітами, чорними тканинами. Завжди в домі стояв дивний сморід. Майже все, що я робила цілими днями це молилась та відвідувала “церкву”. Так, вони вірили в Ісуса Христа, проте головним святом для всіх був не день його воскресіння, а день розпʼяття. Вони вважали, що існував хтось вищий, сильніший, розумніший, той, кого вбив Ісус, за що його, власне, розпʼяли люди. Я…вже не памʼятаю деталей. Як ви вважаєте, чи можливо позбутись від цих навʼязливих думок? Вже декілька років після того, як я втекла звідти, мені здається що якісь голоси кличуть мене назад. Вони кричать, благають, вмовляють… Лікарю, допоможіть мені.

Я піднімаюсь сходами підʼїзду і дістаю ключі з кишені, коли раптом звідти випадає папірець. Нахиляюсь щоб розкрити його, але чомусь починають тремтіти руки. Це тремор чи страх? Ой, точно, то був просто рецепт від психотерапевта, ледь його не загубила. Мені назначили деякий курс лікування, буду сподіватись, що це допоможе…Не дуже хотілось вечеряти сьогодні, але ліки потрібно приймати після їжі, тож довелось купити щось в супермаркеті. Я перебираю овочі виделкою, як раптом все починає пливти перед очима. Мої руки знову тремтять, повітря в кімнаті стає густішим і до мене приходить розуміння… Це не овочі. Це гнилі нутрощі. Те, що секунду назад було спаржею, насправді червʼяк, коричневий соус – чорнозем, а маленькі помідори – виколоті очні яблука, і вони дивляться прямо на мене. Це я винна. Це все я винна. Мене накриває паніка, але я закриваю очі і роблю глибокий вдих. Так, це ж не вперше, варто вже звикнути…

Прийнявши ліки, я вкладаюся спати. Спочатку боялась, що знову не зможу заснути, але сон дається мені на диво легко. Можливо, препарат дійсно подіяв. В такі моменти життя навіть починає відчуватись приємним. Я проспала приблизно три-чотири години, аж доки не відкрила очі. Темно. Все ще ніч. Я подивилась на стелю, вліво, вправо, аж доки не побачила силует. Прямо перед моїм ліжком стояла жінка в одязі черниці. Мене осягнув страх. Не просто переляк, а неприродній звірячий страх. Вона височіла наді мною, її руки були складені в молитві, обличчя приховала ніч. Видніли лише очі, що блищали криваво-червоним у темряві. Вона сверлила мене поглядом, колола, пронизала. Відчинилась кватирка, продуваючи кімнату, від чого довге волосся хрестик на руках монашки захилитались. Вона прошепотіла ледь чутним глухим голосом, сковуючи мене. Я не змогла навіть поворухнутись.

– Він не пробачить тебе…

***

Я оглядаю свої руки, покриті кровʼю, і вперше за все життя цей колір нарешті приносить мені задоволення. Не можу стримувати смішок, який ехом відбивається від стін рідної церковки, переростаючи в безумний регіт. Моє тіло трясе від ейфорії. Ось воно – моє покликання, моє місце, моя стихія. Як я сміла ступити на грішну стежку? Як я тільки дозволила собі покинути Єдиного? Я стискаю ніж та йду далі, проте ніхто навіть не тікає, не боїться. Вони всі чекали цього. Вони всі жили заради того, щоб віддати своє життя Йому. І я допоможу їм з цим. Адже тоді він мене помітить, тоді пробачить за те, що я, окаянна, по необізнаності дитячій втекла. Але тепер я тут, спокутую гріхи.

Я ріжу, ріжу безпощадно і шалено, насолоджуючись кожною пролитою краплею крові, кожним викриком. Коли мої ноги вже хлюпають, а з проколтих очей ікон починає литися багряна рідина, я полишаю останню жертву і дивлюсь собі за спину: позаду мене лежить дівчина в чернечому одязі, з довгим чорним волоссям і хрестом в руках. Це був мій труп. Дах будівлі обвалюється, на дівоче тіло падає промінь, освітлюючи його. Так, так, це знак! Я кидаю ножа і падаю на коліна, несамовито молячись. Нарешті він забере мене до себе… Нарешті…