Слова кохання

У маленькій затишній вітальні тихенько гомонів телевізор, відкидаючи холодні сині тіні на старий пошарпаний диван, де сидиш ти разом зі своєю дружиною у напівтемряві. Ти міцно обіймаєш її за плечі, відчуваєш під своїми загрубілими пальцями оголену ніжну шкіру. Нахиляєшся до неї, посміхаєшся лиш кутиками губ, повільно втягуєш носом легкий квітковий аромат її парфумів. Поправляєш її скуйовджене чорняве волосся, заправляєш пасмо за вухо, натужно кусаєш свою губу, відчуваєш присмак металу в роті.

― Пробач мені, люба, ― шепочеш ти тихо, ледь розтуливши пересохлі вуста.

Затримуєш погляд на її блідому, вкрите веснянками, обличчю, роздивляєшся бездоганні риси. Ти спостерігаєш за нею, повільно, неквапливо, очікуєш відповіді. Вона не реагує, лиш її рот ледь розтулився у глухому мовчанні.

Ти потираєш своєю шершавою долонею її холодне плече, відчуваєш, як хвиля гніву, немов лавиною, накриває тебе. Тебе трусить від злості, ти міцно стискаєш зуби, нервово сіпаєш лівою ногою. Її мовчання дратує тебе до всирачки.

Голосно, зі свистом видихаєш, забираєш руку з її плеча, нервово плескаєш себе по коліну. Нога більше не сіпається, косишся на екран телевізора і знову дивишся на кохану. Усміхаєшся. Вона просто дурна жінка, яка забуває, як себе поводити з чоловіком, не варто сердитись на неї, але роздратування охоплює тебе новою хвилею.

Ти встаєш з дивану, який протяжно під тобою скрипить, нога вступає в щось мокре і слизьке на підлозі. Голосно лаєшся, клянеш ту дурну блохасту собаку, яка живе з вами вже три роки. Ти ненавидиш цю суку, але твоя кохана її любить, немов рідну дитину, тому ти змирився з присутністю цієї сцикливої тварюки. Ти нервово стискаєш кулаки, втамовуєш бажання схопити свою кохану за її блискуче гарне волосся і витерти ним підлогу. Але ти заспокоюєшся. Ти не вчиниш так з нею. Вона кохання усього твого життя.

Голосно крокуючи по старій скрипучій підлозі, йдеш на кухню. Робиш заспокійливий чай та кладеш шматок улюбленого торта коханої на тарілку. А завтра ти купиш їй квіти, обереш жовтні хризантеми, її улюблені. Уявляєш її радість, щиру посмішку, вогкий поцілунок на губах. Тобі важливо отримати її пробачення, її віру в тебе.

Ти повертаєшся до вітальні, необережно знову вступаєш у калюжу біля дивану, відчуваючи, як у грудях виростає гнів. Дивишся на кохану, вона не зводить погляду з телевізора, наче тебе тут немає. Ставиш тацю на стіл, випадково скинувши з нього на підлогу брудного ножа, дивишся на неї, милуєшся її красою. Згадуєш, як ви познайомились на тій паскудній вечірці того виблядка, з яким ти жив у студентському гуртожитку багато років тому. Того вечора ти не зводив з неї погляду, зачарований її посмішкою і блискучим чорнявим волоссям. Твоє серце шалено калатало кожен раз, коли вона посміхалась до тебе. Вирішив для себе, що вона мала бути навіки твоєю, а ти завжди досягав свого.

­― Підемо спати, кохана? ― ласкаво шепочеш ти їй на вухо, майже торкаючись вустами. Відчуваєш терпкий аромат її волосся, твої пальці торкаються її щоки. Відчуваєш на своїх долонях щось неприємне, мокре і липке.

Відповіді не отримуєш, тому ти встаєш, затуляючи своїм тілом екран телевізора. Дивишся на неї, її скляні напівзаплющені очі, відкритий, немов у здивуванні, рот. Простягаєш до коханої свої руки, обережно, ніби крихту порцелянову ляльку, обхоплюєш її за шию. Її голова, з гидким голосним чваканням опиняється у твоїх в руках. Безголове тіло коханої падає на просочений кров’ю диван. Не звертаєш уваги, немов усе йде своїм ходом. Притискаєш голову коханої до своїх грудей, до серця, яке кохає її до нестями. Твій светр вже вкритий бурими плямами, але рвана рана додає ще більше кривавих розводів на. Твоє серце шалено калатає, відчуває її близькість. Ти підіймаєш її голову, поправляєш чорняве, сплутане від крові волосся, цілуєш у холодні, вже посинілі губи. Притуляєш її знов до грудей, повільно гладиш, ніби заспокоюючи, по голові, шепочеш їй про своє кохання і повільно крокуєш до вашої спальні на другому поверсі, залишаючи багряні відбитки підошов на старій скрипучій підлозі.