Cor codium

Рано вранці нас будили ворони.

Не те що б кожного ранку, але хоча б раз, під час вихідни було чутно їхні крики. Я хутчіш зістрибував зі свого скрррипучого ліжка, підбігав до Норріса та гаряче шепотів йому на вухо: “Чув? Ні, ну ти чув як виють ворони?”

Не знаю, що конкретно мене так збуджувало, та я фізично відчував, як щось всередині лоскоче і штовхає мене в бік, мовляв, диви не проспи пташиний тріумф.

З виттям ворон, надходив дурманний туман, що огортав будинки вдалечині, тутешній крихкий майданчик, сірий забор навколо нього та мою свідомість. Я лягав поряд з Норрісом і, стягуючи на себе його ковдру, роздивлявся небо за віконними ґратами. До тої степені Біле, аж очі сльозились й чухались. Сміючись, я казав Норрісу: “Глянь, який білий світ…”

А він, серйозно замислюючись, в жарт відповідав: “Просто ми прокинулись раніше, ніж сон встигнув натягнути на себе реальність”.

Я прикривав повіки і намагався уявити повністю Білий світ, без нічого: ні живого, ні мертвого, ні чогось посередині. Тоді в цьому світі не існувало б Норріса. Тож я хутко відкривав очі та прислухався до його гучних думок, що розкидувались по нашій голій кімнатці.

В цих неприбраних роздумах, я чув німі питання. А більш за все я люблю саме його питання, адже, зазвичай, це я в нього запитував. Ну, в крайньому випадку – тести на щомісячних іспитах. І лишень раз на рік він дозволяв собі дитячу наївність на кшталт: “А тобі не заважає стукіт годинника?” – і з таким щирим здивуванням, що я не міг не посміхнутись.

“Я їх помічаю тільки коли в мене безсоння”, – коротко відповідав я й замовкав, з надієї почути наступне його питання про мене і годинник чи по окремості. Але він мовчав і більше нічого не запитував. Хоч на його місці, я хотів би багато про що розпитати: чи тремтить він ночами, в безсонні, від монотонного стуку годинника, що нагадує кроки Білих халатів по нескінчених коридорах за тією стороною залізних дверей… і про всякі інші дурниці, які ми не обговорюємо вголос.

Навпаки, він більше нічим не цікавився і за це я його також люблю – за вміння вчасно зупинитись. Оскільки сам я цього не вмію і завжди хотів навчитись. Що б не зробив чи не думав – постійно зриваюсь через дрібниці і мене за це сварять (на зап'ястях досі сліди від мотузок).

Навіть тоді, коли ми з Норрісом потайки влазили на кухню, – стискаючи в долонях вкрадену з церкви свічку, – аби відшукати дорогоцінну шафу. В цій шафі ховали цукерки від ненаситних ротів, але наші прудкі руки обходили тутешні заборони.

В такі моменти ми були зовсім як гноми, що з лопатами вирушали в печеру за золотом.

От би встигнути до світанку! Адже десь вдома на нас чекає наша прекрасна Білосніжка...

Проковтнувши кілька цукерок, я облизувався шмаркалями від “малої дози шоколаду в крові”. Норріс примовляв: “Передоз теж погано. Погано”, – хлопаючи мене по спині.

І це його “погано” відбивалось луною в закутках мого мозку, зупинялось біля гіпокампа, де випаровувалось з тією ж швидкістю, що й мої сльози на розпечених бильцях електростільця.

Ось так я кожного разу ридав, а він мене заспокоював своїми жартами і казками про добро і зло.

Аж доки найтемніші з його казок не стали реальністю. Хто ж знав, що Білосніжка заснула, і ніхто нас вдома не чекає. Та й дому в нас нема. Всі ми були безхатні із самого народження.

Тільки Норріс відрізнявся. Ніколи не зривався, не ридав, не накидувався на Білих халатів. Його сліз я не бачив навіть тоді, коли його тягнули по кахлях, а моя глотка, обмазана шоколадом, розривалась від крику.

І знову сльози, мотузки, туман. Вороняче завивання… тільки тепер наша кімната спорожніла від його хаотичних думок.

Часом, стукіт годинника стає мерзенно нестерпним, що я підкрадаюсь в коридор і дивлюсь на Білі плями. А білий колір нагадує небо в той ранок, коли ми, притискаючись одне до одного, аби зігрітись, лежали поруч та обгорювали свої сновидіння та їх вигадане значення.

Я люблю ці часи. Я пам'ятаю їх досконально.

Та, мені цікаво, чи пам'ятаєш їх ти хоча б трохи чи Білі халати покромсали твій мозок настільки, що в ньому не лишилось і крихти для серця?