Лазар Чотириденний

— Брате!

Марта кинулася до сповитого Лазаря, який стояв, хитаючись, на порозі печери. В носа вдарив нудотний сморід, й вона ледь втрималася, щоб не виблювати. Боязко обійняла чоловіка, боячись, що під саваном знаходиться не тепле тіло, а роздуті рештки, що вже почали гнити. Та це був він, їхній з Марією брат, що був мертвим і ожив.

— Це чудо! — кричав натовп. — Нехай славиться ім’я Господнє!

Марія стояла трохи віддаль, не в змозі змусити себе підійти ближче. З голови Лазаря зняли вкривало і люди радісно зойкнули, побачивши знайоме лице. Рідні та друзі кинулися до нього, а Марія не могла відвести погляду від його очей.

— Ворушися! — прикрикнула Марта на служницю. — А ти не хочеш допомогти? — докірливо звернулася вона до сестри, що сиділа на лавці, замислившись.

— Що? — тріпнула та головою.

— Не мені ж самій все це робити! Візьми, віднеси у світлицю.

Марта тицьнула їй в руки широкий таріль зі смаженою бараниною.

З іншої кімнати лунали радісні викрики та хвала. Інколи Марія чула голос Лазаря і тоді її шкіра вкривалася сиротами.

— Швидше, — підштовхнула її Марта.

Марія зробила крок і зупинилася.

— Ти про це не думала?

— Про що?

— Що він бачив, поки був мертвим?

Марта подивилася на сестру ясним поглядом.

— Не тим ти сушиш голову, від думок одна біда. Ми мусимо дякувати Богу, що Він повернув нам брата. Все, неси.

За тиждень після воскресіння Лазаря на площі знайшли мертвих птахів, що вкривали пісок, немов картата ковдра. Потім почала гинути худоба. Вівці втрачали шерсть, а їхня бліда шкіра вкрилася кривавими виразками. Собаки вили всю ніч, не вгаваючи. 

Далі почали зникати діти. Люди шепотілися й поглядали у бік Лазаря. Та той не зважав на пересуди. Тінню він ходив селом, відлякуючи одних і приманюючи до себе інших, яким раніше не було місця у будинку Марти та Марії. Вони збиралися у світлиці, та хвала Богу там більше не звучала.

— Здохли ще дві вівці та баран, — поскаржилася Марта, випікаючи коржі. Затишно шкварчала олія й Марія невідривно стежила за тим, як темніють, підсмажуючись, шматки тіста.

— Я вчора не могла заснути, — сказала вона. — Вийшла на подвір’я й побачила там Лазаря. Він стояв, задерши голову до зірок, й трусився. «Брате, — сказала я йому. — Тобі холодно? Зайди всередину, я розпалю вогонь». Він повернувся до мене і, о Господи, як він на мене подивився…

Марта, спохватившись, зняла підгорілого коржа. 

— Думаєш… це він?

— Все почалося після його повернення.

Рипнули двері й на кухню зайшов Лазар. Сестри завмерли.

— У вас згоріла їжа.

— Я знаю, — боязко сказала Марта.

— Але це не страшно. Я приготую вам новий хліб, після якого ви ніколи не будете голодними.

— Звідки ти візьмеш борошно? — запитала Марта, а погляд Марії застиг на мокрому мішку у його руках, з якого на підлогу крапала кров.

Вночі Марта прокинулася через собаче виття. Зітхнувши, встала випити води й помітила, що поряд немає сестри. Крізь прочинені двері падала смужка світла й зі світлиці лунали стишені голоси. Марта підкралася до дверей.

Посеред кімнати на столі лежав голий Лазар. Послідовники ножами краяли його плоть й вгризалися в теплі шматки. Марта з жахом упізнала серед них заюшену кров’ю Марію, яка пожадливо глитала людське м’ясо. Рани на тілі Лазаря заростали на очах. Він повернув голову й подивився чужими очима на Марту.

— Хто не їстиме мою плоть та не питиме мою кров, той загине, а хто робитиме так, той разом зі мною привітає Того, хто очікує за Межами.

— Ти не Лазар, — прохрипіла Марта, вчепившись в одвірок.

— Коли я помер, моя душа падала нескінченно крізь шари зотлілих світів, де текли чорні ріки, а безголосі істоти без обличчя волали Його ім'я. Я ступав босими ногами по землі, схожій на шкіру, під якою ворушилися мільйони рук, що тягнулися вгору. Часу там не було. Були тільки очі — мільйони очей, що спостерігали за мною крізь стіни туману й крові. І в центрі всього — Той, хто очікує за Межами. І ім'я Його — Забутий Перший. Він не міг піти, не міг померти — тільки чекав, поки хтось новий наблизиться, щоб вловити його подих, його пам'ять, його душу. І цим новим був я.

— Приєднуйся, — промовила Марія, розмазуючи по обличчю кров.

Марта подивилася у порожні очі сестри й закричала.