Спи, мамцю!..

Холодна травнева ніч шкрябнула хижими пазурями у вікно. Надька прокинулась, мокра, як хлющ. Від поту і навколоплідних вод, що залили простирадло й тонку бавовняну сорочку.

Йой! Болить, кляте! Роздирає зсередини — аж кістки ломляться. Затяте! Труїла його пійлом, носила на спині мішки з пшеницею, навіть жменю таблеток випила. Сама ледь не вдубилась, а вишкварку ніц не забракло…

***

Свого первістка Надька вродила в лісі, під сосною. Пуповина обвилась довкола шиї — навіть не писнув. Посинів і випростався. Неподалік односельці садили майбутній сосновий ліс на ділянці, то швидко прибігли на її ґвалт.

— Зробіть щось! — дерла горлянку й тиснула з очей сльози.

Жінки тільки руками розводили, а чоловіки відвертались. Лише один їв поглядом ненависним. Шкварчав цигаркою й темнів на виду, як грозова хмара. Здогадувався, що й до чого… То й нехай! Як просила піти від Любки, то не погодився. Зате охоче ліз до неї зі своїм чортопхаєм у штанях… Мабуть, треба було дитя йому на поріг принести, щоб Любка бавила…

— Аааа! Бодай тебе!.. — випручалась зі спогадів та сповзла з криком із ліжка. Цього разу легко не минеться… Хоч і третє, але йде локомотивом.

Друге випорснуло з неї майже безболісно. В садку, під грушею закопала, не встигло навіть квакнути… Хто батько — сама допуття не знала… Всю вагітність ховала розповнілий стан під широкою спідницею й вільними блузами. Ніхто й не здогадувався, окрім баби Нельки. Стара зиркала скоса й осудливо хитала головою. Проте мовчала. Онука була єдиною опорою немічній старості, котру виплекала з малого пуцьвірінька, коли дочка привезла в пелені з далекого міста й звіялась вітрами в невідомому скерунку. Терпіла баба. Навіть тоді, як живіт спав у Надьки, нічого не запитувала. Тільки зітхала й горбилась, мов привалило згори тягарем непідйомним.

А це, вже третє, рве Надьку на клапті. Від коханого й укотре чужого чоловіка. Він одразу сказав, щоб не плекала марних сподівань. Погодилась. Прийняла всі умови. Дурне серце прикипіло до нього так міцно — не одірвати… Як і мала потороча в утробі. Наче вона хотіла того «щастя». Одні просять — і катма! А Надька й до вітру боїться сходити, щоб не надуло.

— Здохло б ти! — заскреготала зубами, люто тицяючи кулаком у живіт.

Нутрощі стягнуло в жмуток від чергового нападу потуг. Тримаючись за стіни, вийшла з хати. На порозі ноги зовсім відмовили. Впала важким лантухом і поколінкувала мощеною каменем доріжкою у стодолу. Там зачинали, там і все має скінчитися…

Доповзла й провалилась у темряву.

***

Крізь морок напівпритомності просочувався тихий спів:

— Ой, ти ж мамцю солоденька! Встань та подивися: пуповина розвилася — візьми й задушися! Грушка родить плід солодкий — аби ти вдавилась! Не спи, мамцю! Сон — короткий. Вже й життя скінчилось… Заспіваю колисанку на свіжій могилі. Хай танцюють тлусті черви на твоєму тілі…

Здригнулась. Розплющила очі.

— Хто тут? — гукнула в темряву.

Натомість — глуха й німа тиша.

Міцно обхопила себе руками, аби стримати пекельний біль і лишитися при тямі. Вже кілька разів поспіль втрачала свідомість, намагаючись виштовхати із себе ту п'явку. Не вдавалося!

Десь поруч почулося тихе зітхання і сміх. Волосся на голові здибилося від страху. Рвучко обернулась — нікого! Хвиля потуг потягнула жили, і Надька, кусаючи до крові губи, впала на сіно з широко розведеними ногами. Лунко затріщали тазові кістки. Закусила кулак, щоб не кричати, й натужилась…

Рвалася по-живому вразлива плоть. Багряніло сіно від крові. Видиралося на світ нове життя. Але ж хто йому радий? Гучною лайкою привітала появу.

Ковзнуло вужем поміж ногами — на живіт. Пальчики з гострими кігтиками вчепилися у налиті молоком груди. Надька дико заверещала, схопила дитину й жбурнула геть. Хотіла підвестися, та раптом ноги обвило мотузками. Глипнула забарвленими кров'ю очима — на подолі сорочки малий виплодок шкіриться. Обмотує її ноги пуповиною і регоче.

— Сповиваю тебе, мамцю! Спатоньки вкладаю. Заспівав би колискову, але слів не знаю. Ти спи, мамцю! На світанку прийдуть забирати. Свіжу яму під хрестами за селом копати…

Хапнула ротом повітря. Горло наповнилась землею, що сипалась зусібіч. Тіло скрутилося судомами і заклякло…

***

Рано-вранці селище сколихнула звістка: Надька запхала рота чорноземом і повісилась у стодолі. На сіні лежало мертве немовля, прикріплене до неї пуповиною. Поруч — маленький кістяк із залишками зотлілої плоті. А в садку, під старою грушкою, відкрила чорного рота латка розритої землі…