Я в неї вірила.

Наше селище гинуло. У вогні, вибухах, визгу циркулярних пил. Бойові бронеходи махініан знали свою справу. Шипіли, плювались парою. Ішли вперед. Гриміли пострілами. Зрізали дерево за деревом. Ельфійські домівки падали разом з гілками. Сталеві ноги топтали їх. Разом з пораненими й дітьми. Тріск деревини зливався з тріском кісток. Лише крики були не схожі ні на що. Кожен неповторний.

– Лівієн! Сюди! Обходять! – голос подруги вивів мене зі ступору. Аіріса, легка й стрімка як ласка, шмигала від укриття до укриття.

Я вихопила одну з останніх стріл і побігла за кометою її волосся. Ми билися. Без надії. Майже без сенсу. Що ми могли подіяти проти броні? Кожна стріла, якій вдавалося поцілити воїна з шестернею на обладунку крізь вузькі щілини й отвори коштувала кількох життів. Наших, майже безкінечних, ельфійських життів. Але ми боролися.

Ще один ворог. Ще одна машина. Ще...

Дерево перед нами розлетілося на друзки. Заревів паровий гудок. Найогидніший звук, що я чула.

Машина, зі скреготом, підіймала лапу з гарматою.

Я кинулася до Аіріси. Відштовхнути. Притиснути до землі.

— Береж...! — запізно.

Вибух під ногами погасив і Сонце, і свідомість.

Я прийшла до тями. Як же не хотілося розплющувати очі! Навіщо я вижила? Кожна ельфійська дитина знала — хто потрапить в руки махініан, скоро помре. Питання — як саме і як швидко.

Я таки поглянула. І пошкодувала. Я побачила Аірісу. Скривавлену, в лахмітті, але живу. Двоє здорованів тягнули її до масивного столу. Магічні лампи фокусували світло. Повітря тхнуло залізом. Чи то від махініанського приладдя, чи то від крові. Біля входу, заповнюючи дверний проєм, стояв бородатий велетень. Я чула про нього. Ватажок махініан. Винахідник. Маг матерії за фахом. І кат, за покликом душі.

Я смикнулась на поміч. Але руки і ноги зв’язані. Права нога, здається, зламана. Було боляче. Але думати про біль не було часу.

Аіріс рвонулась. Коліном в пах першому. Ліктем — другому. Стопою по гомілці... Але все даремно. Велетень роздратовано промовив:

— Ой, годі! — й викинув руку.

Кулак зустрів її голову. Вони були однакові за розміром. Аіріс впала як ганчір’яна лялька.

— Роздягніть і на стіл, нас чекають. — велетень перевів погляд на мене, приклав вказівний палець до губ. А потім, чиркнув великим по горлу.

Я мовчала. Не зі страху. Через гідність.

Але далі мовчати стало важко. Стримувати крик — нестерпно.

Непритомну Аіріс розклали на столі. Бородань відійшов від дверей.

Зайшли четверо в червоних балахонах. Нялкіти. Маги плоті.

Кожна ельфійська дитина також знала — якщо попадеш до нялкітів, будеш благати про смерть.

Вони не витрачали часу. Один дістав інструменти. Інший — намалював знак над головою Аіріс.

Блиснув ніж. Я заплющила очі й затулила рот рукою. Але куди подіти слух? Чавкотиння. Скрегіт металу по кістці. І стогін. Стогін!

Щось падає на підлогу.

Я не витримала — глянула.

Білі руки й ноги Аіріс валялися як мотлох. До того, що колись було тілом жінки кріпили блискучі протези.

Я притулилася лобом до стіни. Не дивись! Тільки не дивись!

Я втратила відчуття часу.

Потім — кроки. Маги плоті пішли. Прихопивши відрізані кінцівки. Як добре, що під каптурами не видно облич. Голос. Солодкий, як отрута:

— Прокидайся, жертво прогресу! Слухай уважно. Повторювати не буду.

— У...бив...ця. Нена...вид...жу. Буд...те прокляті.

— Буду. Але зараз про тебе. Ти — піддослідна. Робитимеш, що скажу. Інакше — подружка займе твоє місце. А ти залишишся. Жива. Без протезів. Хах!

Ми з Аіріс зустрілися поглядами. Після тисячі років разом, слова непотрібні. Я оголосила своє рішення. Вона заперечувала. Я — наполягла. Вона прийняла. Подякувала.

Я почала ридати, згорнулась клубком. Аіріса кивнула велетню. Злякано. З благанням. Той зневажливо глянув на мене й переможно — на неї.

Він засміявся й почав відв’язувати їй металеві руки. Ноги поки не чіпав. Пусте.

Ми обидві грали добре.

Я прикривала тілом калюжу крові. З вен, що прокусила.  І вдавала ридання.

Аіріс чекала поки вони змовкнуть. А потім... знайде спосіб дорого продати своє життя. Або... Гідно обірвати своє.

Я в неї вірила.