Довга черга

— Вань, ходь хліба купи, зранку не буде що їсти.

— Я ще горілки прихоплю, новосілля обмити.

Він виходить на двір й приречено зітхає. Хата скрипить вітром, мов стоїть не на землі, а десь між світами. Село ночами глухе, як дно колодязя. Ні ліхтаря, ні віконця. Порожні будинки ховають таємниці в кожній тріщині.

“Золотий пляж” з фотографій рієлтора виявився гнилим берегом, закиданим тванню. Перелісок, що мальовничо віддзеркалювався в морській блакиті, вигорів вщент. Навіть вітер, що свистить, як загублений дух, не в змозі подолати сморід болота й сірки.

Місцеві бурмочуть прокльони й ховаються у повалені хати. Раділи б, що в їхнє захалустя життя повертається.

— Документи на дім присутні, все по закону. Але є нюанс, — белькотів рієлтор.

Совість пекла десь під печінкою, але що з тієї совісті візьмеш — на хліб не намажеш і в чарку не наллєш. Ціна надто приваблива. І Людка завжди мріяла про море, коли ще випаде шанс по-людськи пожити? А що територія окупована… Крим он скільки років окупований — живуть же люди, на сонечку гріються. Чим він гірший?

По-людськи не вийшло, але завдаток уже не повернеш.

На пустирищі виють собаки. Розвелося їх, хоч сам відстрілюй.

У кінці вулиці мерехтить вивіска магазину — квола ознака життя посеред руїни.

Неочікувано вночі зустріти покупців, але до каси вишикувалась черга, як за радянських часів. Де тільки ці сновиди вдень ховаються?

Черга зовсім не рухається, і люди якісь смурні, наче манекени. Не обертаються, стирчать німими стовпами.

Світло блимає. За вікном гілля шкребе по шибці. Собача зграя виє, ніби кличе щось гірше за себе. Запах гнилого м’яса і старого хліба липне до шкіри, від нього важко дихати. Це тисне на нерви.

Іван вирішує хильнути з горла. Зігрівається. Навіть руки перестають труситися.

Клята гілка гепає сильніше — скло вибухає в лице. Пляшка вислизає зі спітнілих пальців. Запах спирту змішується зі смородом сірки та крові. Він матюкається, збирається піти по нову пляшку — і завмирає.

У вищербинах розбитого вікна віддзеркалюються десятки палаючих люттю поглядів — усі спрямовані на нього.

Обертається повільно. Черга розступається, як море перед Мойсеєм. Сірі землисті обличчя стежать за кожним рухом, поки він просувається до каси.

— За спокутою чи смертю?

Касир, древній наче мумія. Шкіра — тонкий пергамент, костисті пальці покручені, як зів’яле коріння.

— Здурів, діду? Я просто…

Той мовчки простягає чек. Навіть гроші забуває взяти, підстаркуватий блазень.

На вулиці все ще тхне болотом і гарʼю. Іван натягує комір й чвалає "додому". Чорти б побрали ту халупу.

За кілька поворотів озирається — загубився.

Хижий рик позаду примушує підстрибнути, попереду — відблиски червоних очей. Він жбурляє торбу й рве городами навмання. Завивання й металевий лязкіт несуться слідом. Ноги не слухаються, шпортаються за коріння. Ще трохи!

Майже встигає чкурнути через огорожу, коли гаряча щелепа змикається на щиколотці, як сталевий капкан. Іван верещить не своїм голосом, намагається струсити звірюку, що гризе ногу як цукрову кістку. Через сплеск адреналіну видирається й таки перевалюється через паркан. Біжить не обертаючись, волає про допомогу, та у відповідь лише луна його зірваного голосу й пекельне завивання, що не відстає ні на крок.

Дивом доповзає до дому. Тільки аби побачити крізь сяюче вікно, як хвойда Людка забавляється в ліжку з місцевим бугаєм.

Ото за хлібом збігав.

Очі наливаються червоним. Іван ввалюється у дім з ревом пораненого звіра.

— Де він? Де твій йобирь? Приб’ю паскуду!

Людка принишкла, навіть не ворухнеться. Він навалюється не неї з кулаками — й відсахується як вжалений.

Її пусті, вирячені очі витріщаються у стелю. З блідого роззявленого в німому крику рота в’ялим слимаком висолоплений посинілілий язик.

Іван завиває, ховаючи обличчя в подушку.

— Що тепер робити? Людка!

Холодна тверда рука натискає на потилицю, міцно тримаючи голову так, аби не вирвався жоден схлип. Він б’ється, аж поки відчайдушний хрип не вичавлює з легенів останні краплини кисню.

З розірваної кишені випадає зім’ятий чек. Там чорним по білому: «Сплачено».

***

— Бісовщина якась, — мимрить дільничний, дописуючи у звіті «витік газу». — Не повірять.

— Тобі більше всіх треба? — питає рієлтор. — Ніхто не перевірятиме.

Він чекає, поки мент піде. Потирає руки. Вже має нових клієнтів. Місце затишне, біля моря, магазин цілодобовий — усе необхідне під боком.

І народ привітний — пропустили без черги, навіть грошей не взяли.

Може, й самому тут оселитися?

Собак тільки розвелося — хоч відстрілюй.