Око війни

Навколо міста Хартум одні тільки трупи.

— Кляті магдісти будуть покарані за це, – промовив полковник Гаррісон.

Британський експедиційний корпус запізнився. Хартум, могутня фортеця Єгипетського Судану, залита кров’ю. Недавно тут стояв гарнізон генерала Чарльза Ґордона – тепер це пустка.

Я прибув сюди як військовий хірург, щоб фіксувати злочини магдістів – диких фанатиків самопроголошеного пророка.

За містом тисячі тіл лежали рядами, випотрошені і висушені на Сонці. У кожного відсутнє ліве око.

— Навіщо їм очі? – запитав я.

— Це не повстанці, – прошепотів провідник-нубієць, — це Ану-Амміт. Бог війни. Він знову з’явився.

* * *

Ніч. Я прокинувся від крику. Одразу потягнувся до сумки за скальпелем, але потім почув рідну англійську.

— Срана зрадлива мавпа, – голос полковника Гаррісона обірвався глухим ударом чобота, – і куди це ми зібралися?

Я вийшов з намету. Купка вартових лупцювали провідника. Той, зі зламаним носом, кричав, плутаючи англійські й нубійські слова.

— Не можна спати – треба йти! – удари припинились, – де тіла магдістів? Їх нема. Це — він! І він прийде за…

Тепер уже сам полковник Гаррісон приклався. Кілька зубів нубійця опинились на піску.

— Стулися, мавпо! — провідник уже не рухався, – дикуни! Ви скрізь однакові. Вірите в нісенітниці і зраджуєте при першій нагоді. Не цінуєте те, що для вас робить Імперія! Заберіть його геть!

Солдати схопили нубійця під руки. Я підійшов ближче.

— Пробачте, полковнику… Цей провідник — він краще за всіх знає місцевість і діалекти тутешніх племен. Дозвольте мені оглянути його. Він, мабуть, марить від травм.

Гаррісон розреготався:

— Це військова операція, а не лекція з гуманізму в Оксфорді. Хочете нянькати цю тварюку — добре, даю вам годину. Потім я особисто відріжу їй вуха, якщо він не розповість, де ховаються магдісти.

Здалеку долинув ритмічний стукіт барабанів. Полковник сплюнув:

— Ну ось і вони. Нубієць точно нас зрадив.

* * *

Барабани не вщухали. Наш табір готувався до битви. Тільки-но повернулися розвідники. Дивно, але в радіусі двох кілометрів — жодної живої душі.

Я поправив гасову лампу в імпровізованому шпиталі. Це намет, де лежали троє наших солдатів. Дорогою їх скосила невідома мені хвороба. Розтрощене обличчя провідника я обробив карболовою кислотою. Потім дав трохи морфіну. Він лежав окремо, на брезенті в кутку. Дихав важко, з присвистом. Коли я схилився над ним, він раптом схопив мене за руку і прошепотів:

— Ану-Амміт іде... Якщо хочеш жити — зроби це сам…

Тієї ж миті барабани вдарили ще сильніше — бум, бум, бум, — і раптом стихли.

— Нас атакують! — роздався голос вартового, а за ним відлуння сигнального дзвону.

Я пішов до виходу, але в цей момент почув мокрий звук за спиною. Нубієць дістав з моєї сумки скальпель і встромив собі в ліве око. Очне яблуко випало йому в долоню.

— Що за…? — я кинувся до нього. Але нубієць уже знепритомнів.

Метушливі крики солдатів ставали схожими на вереск. Подекуди звучали постріли. І я присягаюся, що почув нерозбірливий голос полковника Гаррісона:

— Боже, ні... що ти з ними зробив?! Не підходь... НЕ ПІДХОДЬ!!!

Ще постріли. А тоді хрускіт кісток і м'який хлюпаючий звук. Я витягнув скальпель з руки нубійця.

Тоді помітив тінь, яка заступила вхід у намет. Істота увійшла. Голова витягнута, як у шакала. Тіло людське, але неприродно тонке й високе. На шиї намисто з... людських очей. Десятки, може сотні. Вони блукали поглядом і струменіли сльозами. Сама шакаляча голова замість очей мала темні провалля.

Я відчув, як щось тече по моїй щоці. Торкнувся — пальці стали червоними. Моє ліве око кровоточило.

“Якщо хочеш жити — зроби це сам”.

Рука тремтіла. Я міцно стиснув скальпель.

Крик. Тепла кров ллється по щоці. Останнє, що побачив — як істота підійшла до хворих солдатів.

* * *

Мене, напівмертвого від спраги, знайшов караван. З експедиційного корпусу вижив лише я. У звіті написали, що на нас напали магдісти.

Тепер ношу скляне око. Час від часу прокидаюся вночі з відчуттям, що хтось дивиться крізь нього. Іноді сплю добре. Тоді бачу дивні сни: Європа, перерита траншеями. Все в жовто-зеленому тумані. А в небі літають сталеві птахи.

І я радий цьому. Бо кожної війни його колекція збільшується. Ану-Амміт пожирає душі і забирає очі. Але для своїх слуг робить виключення. Бо їхні очі — вікна у наш світ. І одне з тих вікон — у моїй голові.