СІМЕЙНА СПРАВА

Тихий шурхіт заповнив кімнату.

– Тату, чому ти це робиш? – із захватом запитав малий.

Батько, не відводячи погляду від процесу, стиха промовив:

– Хороше питання, синку. Є кілька причин. Перша – мій батько це робив. І дід теж. Як і прадід. Така собі «сімейна справа». Друга причина – цікава робота. Творча, нестандартна. Не кожному довірять творити таку красу.

Усмішка з’явилася на його обличчі.

– До того ж, – продовжив він, – той, хто добре працює – живе довше. Значно довше.

– Справді?

Батько беззвучно кивнув, методично продовжуючи роботу.

Хлопчика переповнювали емоції. Він перевів погляд на жінку, що безпорадно борсалась у повітрі. Вона висіла головою вниз. Обличчя скривила гримаса відчаю та болю. Очі закотилися, зіниці зникли. Білки вкрилися пульсуючими кров’яними судинами, які розривалися.

Руки нещасної судомно, ламаючи та зриваючи нігті, дряпали стіни, лишаючи багряні сліди. Під дією могутньої, невідомої сили її кістки тріскали, утворюючи під шкірою неприродні форми.

– Тату… а їй не боляче? – здригнувся голос дитини.

Батько різко, розтинаючи повітря, провів рукою. Тіло нещасної вмить відреагувало – воно вигнулося дугою, хруснули хребці. Випучені очі кричали про допомогу. Хлопчик відчув, як холодний піт вкрив спину, а ноги ніби вросли у підлогу.

– Звісно, боляче. Але вона заслужила, – сказав батько, байдуже продовжуючи роботу. – Відьма.

– Сьоме пекло! – вигукнув малий.

– Сину, слідкуй за мовою!

– Вибач, тату, воно якось само. Та поглянь на неї – від такого вигляду мурашки по шкірі.

Доки хлопчик намагався опанувати себе, батько беззвучно ворушив губами. Жінка вперше від самого початку почала кричати. Волати. Звук розітнув простір і вмить заповнив кімнату. За мить його змінило гортанне бубоніння. Булькання. Звуки виходили з неї, наче блювотиння під час тяжкого похмілля. Раптом все зупинилося. Її голова повільно повернулася у бік малого. Вона заговорила мішаниною різних голосів та мов.

– Тату, мені страшно! І що це за мова – англійська?

– Ні, просто белькотіння. Та “просвітлені” вважають це мовою демонів.

– Ха-ха, тату, демонів! Ти як скажеш! Їх же не існує! – він спробував засміятися, та вийшов якийсь штучний скрипучий хрип.

Жінка здригнулася. Її зіниці звузилися до точок, щось тваринне гарчало в її грудях.

Двері гупнули об стіну. У кімнату влетіли двоє у сутанах. Один – старший, сивий, з важкою об'ємною книгою. Інший – юнак, тримав перед собою великий, металевий хрест. Від них віяло холодом.

– Тату, хто це? – злякано прошепотів малий. Чого вони прийшли?

– Це їхні "посередники". Вважається, що вони допомагають людям знайти шлях до спасіння, та це не так. Для них ця дорога закрита.

Шкіра жінки почала вкриватися пухирями, вони лускали, а з них виривався сірий, смердючий гній. Липкий, різкий запах заповнив кімнату. Юний просвітлений не витримав – його знудило. Запах у кімнаті став ще більш нестерпним.

– Дивись, відкрили книгу, щось бурмочать. Це точно англійська!

– Так, синку, оце вже англійська! Вони намагаються допомогти їй позбутися мого впливу. Це не допоможе, та я мушу відпустити її.

– Чому?

– Бо тоді порушиться баланс. Я б з радістю пограв з нею ще трішки, та, боюсь, вона вже своє відтерпіла.

– Це ти про що, тату?

– Відьма заслужила ці муки, це її кара. А я лише виконав волю Верховного. Вони вважають, що можуть щось змінити…

– ...та вони безсилі – малий повільно, впевнено закінчив фразу батька.

Батько опустив руки. Жінку знову смикнуло. Її тіло втрачало химерну форму, руки опускалися, суглоби тріщали, повертаючись у природне положення. Вона ще кілька секунд трималася на стелі, а потім впала на ліжко, як жук з вирваними лапками. 

Світло у кімнаті здригнулося, стіни наче віддалилися. Батько витер руки об темний одяг і поглянув на хлопця.

– Молодець. Швидко вловлюєш суть. Бачу, що ти готовий.

Малий напружився.

– До чого, тату?

– Спробувати!

– Я? А що я маю робити?

Батько кивнув на куток кімнати. Там, тремтячи, стояла дівчинка, не старша за нього.

Хлопець завмер. Страх. Сумнів. Цікавість. Скажений пульс. Рішення визрівало.

– Вона покликала цих людей – боялася за матір. Але, синку… вона значно гірша за неї. Буде значно гіршою.

Очі малого спалахнули білим, гарячим вогнем.

Він відчув, як гаряче полум'я огортає його зсередини.

Дівчинка глибоко вдихнула – ніби щось побачила. Її губи шепотіли замовляння.

– А кістки ламати можна? – з надією у голосі запитав хлопчик.

– Ми ж янголи, сину, нам усе дозволено. І вивчи, нарешті, англійську, щоб перед Верховним не червоніти потім!

Малий з розправленими білосніжними крилами, посміхаючись, рушив уперед.