Темні вікна

Вже дев’ятий рік як я влаштувалася на цю роботу. В вакансії кухаря для якогось не надто пафосного бару з самісінького початку не було нічого особливого. Тільки постійні нічні зміни знищили мій режим та здоров’я ще в перші два роки. Так, мати була б незадоволена такими новинами. А мені нема чого жалітися, поки вони платять гідну суму. Ця зарплатня втричі більша за ту, що пропонує найкрутіший ресторан мого міста. Можливо, тому що від мого дому дорога до бару займає майже годину, коли за цей час можна тричі обійти наше містечко пішки.

Вже дев’ятий рік поспіль мій вечір закінчується в пустій і щойно мною ж прибраній не надто великій будівлі. Я завжди йду остання, зачиняю всі двері перевіряю всі системи безпеки і плескаю двічі. Колись, цей жест допомагав мені потім згадати, що всі необхідні і майже автоматичні процедури було зроблено. Згодом, і це стало звичкою, тож час від часу безвідповідальність прокрадається до мене в кошмари щоб нажахати та змусити придумати новий ритуал.

Вже дев’ятий рік я сідаю в один і той самий автобус щоб повернутися додому. Іноді, мені здається, що він починає старіти разом зі мною. Кожного разу його і без того доволі вже гучний двигун видає нову мелодію, що ніби намагається перекричати вже існуючу, поступово розростаючись до оркестру, що грає на нервах краще, ніж найвідоміший в світі скрипаль. Щоправда, і до цього я перестала бути чутливою.

Таке життя одноманітне і передбачуване. Воно не сподобалось би моїй матері. Але мені самій воно пасувало.

Мені подобалося сідати на одне і те саме місце(я знала, що там завивання двигуна чутно найменше), яке завжди було вільне, як і весь автобус; дивитися у віконце, бо там завжди бачила тільки себе, з одного і того ж ракурсу, в тому ж одязі, з тою ж зачіскою. У темних вікнах не могло бути нікого і нічого більше. Вночі автобус завжди порожній. Вночі він завжди прямує в місто лісовою дорогою без жодних ліхтарів, тож скло перетворювалося на чорне бездонне люстерко кожного разу без винятку(не пам’ятаю жодного разу, щоб їхала на роботу чи поверталася додому засвітла). Та мені подобалось дивитися на своє втомлене обличчя, вкрите дрібними зморшками. Воно знайоме, рідне.

І ось я знов сідаю в автобус. На те саме місце. Чую пісню того ж двигуна. Дивлюсь на те ж темне скло, намагаючись вихопити звичний образ.

Ось-ось я повернусь додому та далі житиму передбачуване життя наступні дев’ять років, і ще після, і знову… І так до скону.

Думка заклякла разом із двигуном який позбавив світ свого заспокійливого мелодійного гудіння. Світ на секунду зупинився. Старі жовті лампи позбавили мене свого важкого світла. Ще на декілька секунд майже осліпла. Звук відкритих дверей та прохолодне повітря з вулиці привели мене до тями.

Ще декілька кроків і от я вже стою на землі, не полишаю намагань звикнути до темряви та подивитись навколо, щоб побачити водія, почути щось на кшталт “не хвилюйтесь, заходьте, скоро поїдемо”. Однак, нічого такого не сталося та ще десь хвилини дві єдиною мотузкою, що пов'язувала мене та реальність був вітер. Поривчастий, сильний та безжальний. Він грався моєю головою мов діти м’ячем, поки безсила шия вигиналася під його тиском.

Допоки мої очі не звикли до темряви. Чи допоки місяць для мене не став ліхтарем.

Я побачила її.

Вона обіймала дерево, стоячи до нього спиною. Молоде, ще не зморшкувате обличчя було заляпане її власною кров’ю. Воно не виражало жодної емоції, ніби дівчина лише спала. Голова трималася на плечах та вбитому в тонку шию цвяху. Її маленькі долоні були прибиті до стовбура з іншої сторони. З-під блідої шкіри вибивались кістки, поки руки як гумові обвивали дерево м’яко і невимушено. Такими ж великими, холодними цвяхами були зафіксовані ноги та живіт тієї дівчини. Метал цвяхів вніс деякі корективи в положення внутрішніх органів, більшість з яких не знайшли собі місця після такої реформи та просто випали назовні.

Такі самі пухлини прикрашали і решту дерев. Ніби якийсь жахаючий вірус панував в лісі.

Вона виглядала ніби не справжня. Вони всі виглядали як ляльки. Але сморід, що там панував…

Тоді я не знайшла водія. Хоча, це не важливо. Мати не схвалила б такої співбесіди.