Хто живе на Скотомогильнику:

Ти не відмовляєшся від яскравого зображення насилля. Ти йдеш далеко, майже по заповітам сплатерпанку. Але це завжди виправдано і слугує меті. Як тобі це вдається?

Обдумуючи відповідь на це запитання, я намагався заглянути в найтемніші закутки свідомості, щоби зрозуміти, яку роль насильство, смерть, жорстокість тощо грають у моїй творчості. І не знаходжу відповіді. Спробую припустити, що це більше художній засіб, аніж щось інше. Я не захоплююсь насиллям, воно мене не збуджує і не викликає гормони радості. У житті я доволі мирна людина, зі мною в дитинстві–юності не траплялося трагічних подій, що могли би залишити серйозний негативний відбиток на психіці (або я таких не пам’ятаю).

Але я люблю яскраві сцени божевілля й сліпої люті, глибокі образи, бачу естетику в кривавих бризках. При цьому я не позиціоную свої твори як сплатерпанк, для цього їм не вистачає закладених сенсів, здатних похитнути емоційний стан читача і призвести його до катарсису. Ну, те, чим славиться сплатерпанк у своїй чистоті. Спробуйте почитати Едварда Лі або Браяна Сміта (українські переклади відсутні), ви зрозумієте, що я маю на увазі. Я не люблю дивитися відео зі смертями, аваріями, катуваннями. Водночас я спокійно можу перебувати біля патанатома, коли він тельбушить труп (бувало й таке). Смерть завжди сприймав спокійно, як неминучість, а надто на війні. Смерть своїх – горе, але не шок. Мертві вороги — буденне явище, як зарізана курка.

Певною мірою я люблю епатувати, але намагаюся не експлуатувати; якщо у моєму оповіданні гине дитина — то так того потребує сюжет, а не моє злісне бажання вразити читачів–батьків. Адже інакше це читерство, а я не люблю махлювати.

Чи слугує це меті твору? Якщо мета — викликати емоції у читача, гадаю, що я справляюся. Здебільшого це виправдано, мене рідко звинувачували у надмірній кривавості. Навпаки, дехто зауважував, що очікував більш брутальних описів. Але їх не буде, якщо я не бачитиму в цьому потреби. У «Скотомогильнику» ви читатимете гидотні, інколи приголомшливі сцени. Це частина оповіді, так відбувається у світі твору. Так мене веде історія (не навпаки), я з тих авторів, котрі не мають готового сюжету, а здебільшого імпровізують у процесі.

Ти не тільки чудовий «сюжетист», але й «стиліст». Як ти працюєш з мовою, образністю, метафорами?

Я б заперечив щодо «сюжетиста», оскільки повсякчас маю проблеми з історіями, про які хотів би писати. Заздрю людям, котрі вміють побудувати складну, різнорівневу оповідь, закрутити вдалий твіст. Мої оповідання здебільшого описують одну — дві сцени з життя (до певного моменту) персонажів, і часто не витримуються у класичній структурі, про яку розказують на літературних курсах. Але інтуїтивно я все одно приходжу до емоційного фіналу, створюю невеличкий струс, або, як мінімум, чуттєву сцену. Навіть коли це не гепіенд (а здебільшого у мене їх немає), я намагаюся смикнути за певні емоційні волоски читача. Якщо мене самого це торкає, то й інших також, про що суджу з відгуків.

Гречаний, липовий, кривавий
Ілюстрація – Ірина Гуріна

За мову, метафори, інші засоби — не знаю, що відповісти. Мабуть, справа в тому, що я читаю з 3 років і маю значний літературний багаж дитячих та юнацьких років. Мова багатьох авторів створила і обтесала мій власний стиль, багата лексика українських казок, класичної літератури надала мені можливість легко оперувати словниковим запасом. Не вважаю себе надто грамотним, та й правил не дуже вчив, але інтуїтивно знаю, де ставити розділові знаки, мені комфортно бавитися синонімами, часом підбирати терміни, практично не властиві моєму регіону або навіть власному стилю. Тобто тут, за заповітами Кінґа, спрацьовує правило: чим більше ти читаєш — тим краще ти пишеш. Я не можу об’єктивно судити, наскільки добре я пишу, але раз уже один з найвідоміших видавців звернув увагу на мій стиль, скромно (насправді нескромно) прийму як даність.

Я стабільно страждаю від синдрому самозванця, переживаю, що пишу погано, вторинно; процес письма супроводжується потужним внутрішнім протиборством письменника і цинічного читача. Не люблю писати, сам процес мене дуже обтяжує, я ніколи на маю натхнення, ловлю хвилю лише у процесі. Але стан неписання мене дуже шкребе, задовбує, я про це постійно думаю і став майже майстром спорту з прокрастинації. Тому, мабуть, попри два десятки публікацій у різних виданнях, народив дебютну книгу майже під сорок років, хоча пишу змалечку.

Твої тексти анти–затишні й анти–гламурні. Ти любиш приземлені, тілесно–побутові теми. Чому такий вибір, чому такий паноптикум «низових» людських портретів?

Не скажу, що народився в нетрях, проте все ж у історичну епоху гниття та занепаду. Злам 80-90-х, економічна скрута, зашореність населення, алкоголізм односельчан, туманні перспективи, вічна відсутність батька, який намагається прогодувати родину та шукає підробітки. Схрещення радянських прогнилих стереотипів з кадаврами давніх українських традицій, мультинаціональне середовище, змішані українсько-російські-молдавсько-болгарські культурні, релігійні аспекти.

Я народився у інтелігентній сім’ї й мав скоріш щасливе дитинство, але змалку бачив деградацію українського села, спиті пики сусідів, татового кума, котрий загорівся зсередини – його проспиртовані нутрощі просто запалали; гасили сироваткою. Я спостерігав дріб’язковість, заздрість, легалізовані крадіжки, заохочення «мутити», здирництво ментів, перші заробітки батьків, перші невмілі покупки іноземної техніки, горіння на шахрайських пропозиціях, спекуляцію, підроблені спортивні костюми, дефіцит та контрафакт.
Взагалі 90-ті вважаю доволі страшним періодом, але й неймовірно цікавим. Феєричні, строкаті часи.

Далі – економічний підйом нульових, підліткові переживання, закоханість і алкоголь, сільський клуб і обригані стіни, падіння з мотоцикла і бійки штахетами, захоплення рок-музикою і несприйняття однолітками змін у тобі, буяння гормонів і початок студентського життя.

З 16 років я живу в Одесі, і це абсолютно інший рівень сприйняття дійсності.

Асфальт, сміттєві баки, бомжі, вічний сморід сміттєпроводів у під’їздах. Мутна засцяна морська вода, розчавлені тушки голубів, безкінечні каравани циганів, протухлий Привоз і розбита привокзальна площа. Прострочені готдоги в кіосках, люті пенсіонери, пошарпані трамваї і аварійні маршрутки, гуртожицькі п’янки, вічний кислий запах «Оболоні», вранішній перегар на першій парі філософії, підробітки на будівництві.

Візити додому, в село, бійки на весіллі, розриви з коханою, заливання алкоголем, стара «Жигулька», в якій ти злітаєш із траси.

Чому такі приземлені теми? Бо це прекрасний, огидно-моторошний світ, це безкінечне джерело образів, персонажів. Це відкрита рана, в якій хочеться колупатися. Це стишення кроків біля місця жахливої аварії і спостерігання струмків крові, котра запеклася на розпеченому асфальті, це труп сусіда, котрий не подавав ознак життя три доби, і дав про себе знати чудовим запахом. Це те, що ми всі любимо, але часто не наважуємося іншим і самим собі у цьому зізнатися.

Чи можна сказати, що твої горори з фантастичним елементом — це метафора певних аспектів реального життя?

Якщо переглянути зміст майбутньої збірки, з натяжкою можна назвати 2-3 твори з фантастичним елементом, а це навіть не половина. Хоча — як інтерпретувати. В «Юності прекрасній», за бажання, можна відкинути містичну складову, і це буде побутова історія про пропащого чоловіка й травмовану дитину. «Темний бік» — це історія про жагу і ностальгію за молодістю; якщо сприйняти, ніби герой насправді не упир, а просто божевільний гематофаг, можемо уявити цілком правдоподібний випадок із кримінальних хронік.

Я дуже люблю містичні елементи у книгах та фільмах, як і один із моїх героїв, обожнюю сюжети з окультизмом, жертвоприношенням, задіяні релігійні мотиви, фолькгорор. Але тут важко не пройти втоптаною стежкою, вразити чимось новим. Саме тому надприродній антураж — це всього лише тло, а найголовніше — що відбувається в головах персонажів. Навіть якщо це поневолений прибульцем чи істотою із позамежжя закомплексований хлопець, ми читаємо не просто про паразитування – це історія розбитих надій і віднайдення сенсу свого існування (хай це служіння зажерливій істоті).

Кожен вампір, кожен Бабай — це метафора.

Прекрасний фільм «Бабадук» — зовсім не про надприродну істоту.

Які твої реальні враження або події з власного життя, страхи дитинства лягли в основу творів?

Коли замовкають птахи
Ілюстрація – Ірина Гуріна

Я частково відповідав на це запитання вище, проте маю повторитися: особливо травматичного досвіду я не мав. Хоча в дитинстві та молодості пережив декілька реально моторошних моментів, інколи бував на волосині від каліцтва чи смерті. Ну, як будь–який активний сільський хлопчак.

Є кілька епізодів у пам’яті, які вразили мене, і часом навіть приходять у снах. Наприклад, як років у 6–7 ми з другом кидалися грязюкою в місцевого безхатька, який п’яний спав під мостом (так, бомжі - рідкість для села, але тут моє виділялося). А потім він зненацька прокинувся і погнався чомусь саме за мною. Страшний, зарослий, з безумним поглядом, зі шматком гумового шлангу в руці. Він не кричав, не матюкався, просто сопів і пер на мене. Я тікав щосили, будучи впевненим, що він мене вб’є. Чуючи його неминуче наближення, я банально обісрався, можливо, саме це й зупинило його від подальшого переслідування. Мої короткі шорти, які я обмиваю під вуличним краном і жовті патьоки рідкого гімна на ногах — це незабутній образ. Але більше — це невидючий погляд переслідувача. Я досі пам’ятаю його ім’я і прізвище. Може, колись про це напишу.

А ще у нас за селом на величезному пагорбі був розбитий колгоспний сад. Взимку ми з’їжджали з нього на санчатах, а влітку — в колесі. Я досі не розумію, як ніхто не зламав карк або руки–ноги. Потрібна була шина або, як ми називали, «скат», «КАМАЗа», чи то «ЗІЛа», в котру поміщався середнього зросту пацан (чи це була тракторна шина?). Ми викочували скат на перший ярус пагорба і ставили на попа. Сміливець (читайте — дурник) залізав усередину, впирався кінцівками і його штовхали. Бували на американських гірках чи «Бомбері»? Забудьте, дитячі забавки. Справжній адреналін — це коли летиш внизу, втрачаєш відчуття гравітації і весь твій світ зіщулюється до єдиної думки — не розслабляти руки. На величезній швидкості скат злітає з пагорба прямо в центр скотомогильника (sic!), хруплячи кістяками, а потім падає набік. Ти — мужик, пацани докурюють нагорі і спускаються, щоб виштовхати скат для нового забігу.

Зі скатом була іще одна цікава забавка — ми топили його у ставку, і деякий час у порожнині зберігалося повітря. Пірнаєш до дна, заповзаєш всередину, вистромлюєш пику і дихаєш. Спертим духом практично без кисню. Коли темніє в очах, намагаєшся на автоматі виплисти. При цьому одного разу я почав у воді дихати, ще не випірнувши на поверхню. У потопельників є така штука — коли ти починаєш захлинатися водою, з’являється відчуття, що тобі треба пити більше і більше, ніяк не можеш напитися.
Добре, що поряд були вірні побратими, котрі вчасно прийшли на допомогу.

Таких історій купа.

Про хлопчика, який після купання у ставку поліз на сливу, вхопився за порваний дріт і його вбило струмом. Батьки примусили всю вулицю йти на похорони, щоби знали й запам’ятали науку. Я йшов і не розумів, як це він може лежати мертвий — лиш гострий ніс стирчить — якщо ось недавно лиш я його дубасив біля ставка і пишався, що від моєї «вертушки» він відлетів на метра три. Я досі пам’ятаю твоє лице, Віталя.

Про дядька Васю, сусіда, який вирішив, що пора зв’язувати з алкоголізмом і повішався у хліві. А коли ми з другом прибігли на крик його племінниці, то бачили, що він іще посмикується. Нас відігнали, але черговий образ закадрувався у свідомості — темний сарай, смужка світла, у якій літають пилинки, і дядя Вася, який в селі різав свиней і любив випити чашечку крові свіжозабитої тварини, тепер висить, і все, більше його не буде.

Довга вервечка подій, спогадів, образів — чи призвело все це до того, що у моїй свідомості клацнув саме той тумблер, і я почав захоплюватися темним, містичним, моторошним? Моя відповідь — ні. Я мав звичайне дитинство, а все це хіба наситило мою фантазію і стало підґрунтям для лячних історій, якими я ділюся з читачами.

Ким з горористів ти надихаєшся і чому? Що ти, навпаки, не любиш в горорах (навіть визнаних)?

До горору я залучився доволі пізно — в перші роки студентства. До того, звісно, читав безліч страшних, кривавих казок, на яких виростали цілі покоління дітлахів. Канібалізм, інцест, розчленування, ходячі мертвяки і привиди — наша традиція просто просякнута горором.

Пізніше я запоєм читав іноземних авторів і відокремив горор як окремий жанр. Читав фентезі, трилери, чудові жахи в поганих перекладах. Стівен Кінґ, Клайв Баркер, Річард Лаймон, Джо Лансдейл, Гарлан Еллісон, Роберт Маккеммон, Ґрем Мастертон — кожен із них так чи інакше доклався до мого бажання писати химерні історії. Улюбленого автора я навряд чи назву, оскільки люблю їх всіх у комплекті. Якщо би хто спитав: Кінґ чи Баркер, вибрав би, мабуть, другого. Хоча саме дідо Стівен показав, що треба писати про людей, а не про персонажів, які грають людей. Ще на мене значно вплинув Квентін Тарантіно, саме тому, як автор і як читач, вкрай важливими вважаю діалоги і дуже турбуюся, щоб у мене вони були реалістичними.
Горори полюбляю усілякі: і жорсткі, і містичні, і пригодницькі.

Неважливий ступінь кривавості, головне — цікава історія. Тому я намагаюся не надихатися авторами жахів, а нахабно та прагматично використовувати їхні напрацювання для власної мети. При цьому не дай бо епігонствувати: подібну фальш у собі відчуваю ще в момент письма. Хоча вплив великих майстрів не виключаю, що відбилося і на стилеві, і на тематиці того, що пишу.

Твоїх персонажів на їхньому шляху очікують несподівані та найгірші перипетії, які лишень можна вигадати. Якщо уявити «всесвіт Дімки Ужасного», то чи можна в ньому вижити пересічній людині — і як саме?)

Всесвіт Ужасного — це звичайний світ, який ви бачите з вікна. Небезпечні персони, істоти та явища у моїх творах несуть менший відсоток смертності, аніж п’яні водії за кермом. Істота, котра висмоктує твій мозок — не більш жахлива за п’яного сусіда, котрий відрубав голову корешу по чарці і спокійно продовжив бухати, а дівчинка з потойбіччя, яка примушує приносити їй жертви, зібрала менший врожай, аніж Анатолій Онопрієнко. Справа у тому, що агресивних алкашів, збоченців–садистів, насильників у формі або педофілів біля шкіл ми сприймаємо як неприємне, але притаманне нашому суспільству явище. Але здебільшого тоді, коли читаємо про це у стрічці новин. Кожен, хто пережив насильство, підтвердить, що це найстрашніша річ у світі — коли чужак (а часто і близька людина) вторгається у твій світ, поневолює тебе, відбирає у тебе щось поза твоїм бажанням.
Божевільний дід, котрий любить бджіл більше, ніж рідну онучку, може жити за сусіднім парканом. Може переповзти через нього вночі, відчинити вікно і залізти у вашу кімнату. Підійти до ліжка, де спить ваша донька.

Це і є страх — відчуття небезпеки, її неминучості, безсилля перед нею. Розуміння, що небезпека чигає всюди.

Але в силу соціальних та законних норм, наявності правоохоронних органів, людей, котрі в більшості своїй все ж емпатійні, ми живемо у (відносно) безпечному середовищі. І саме горор дозволяє безпечно відчути жах людини, котра опинилася в небезпеці. Змоделювати, зіграти в такий собі симулятор виживання. Відчути мурахи, холодок у районі шлунку, але маючи змогу безпечно закрити книжку чи вимкнути фільм.

Саме тому автори жахів і я зокрема, бавимося у варіації на тему «А що, якби…». Тільки поміщаємо персонажів не у фентезійний світ, де він може покластися на чарівну зброю або магічні закляття, а в цілком реалістичну кімнату Джона Крамера, або в лігво Джиперса Кріперса, якщо бажаєте шматочок надприродного.

Сестра
Ілюстрація – Ірина Гуріна

Який твір ти вважаєш найбільш показовим для тебе як автора — і в які теми та сюжети ти плануєш рухатися далі?

Люблю і ненавиджу всі свої твори одночасно. У ставленні до власної творчості я пацієнт, котрий страждає на біполярочку. Люблю, коли читачі хвалять, при цьому часто бісить власна історія, якщо я беруся її перечитувати.
Піду найлегшим шляхом: оскільки найбільше позитивних вражень читачів здобуло оповідання «Юність прекрасна», наразі вважатиму його своїм найважливішим твором. Об’єктивно — це оповідання містить багато особистого від мене: як прототипів із реального життя, так і власних переживань, комплексів та страхів. Певно, люди відчувають щирість образів, адже я писав «Юність…» надзвичайно легко, а це не притаманно мені як автору. Ця історія доволі контраверсійна, і я свідомий того, що комусь фізично неприємно буде її читати, а хтось обуриться. Для когось найбільш пам’ятним моментом є опис шмарклів і сперми, дитячої мастурбації чи важкого алкоголізму героя. А хтось цінує це оповідання за емоції та співчуття, викликані реалістичним образами батька і сина, які наче і родина, але при цьому найсамотніші люди в усій шістнадцятиповерхівці на дев’яносто квартир.

Також мені дуже подобається нове оповідання, яке я написав для третьої збірки Бабая (вийде цього року, сподіваюсь). Робоча назва — «Дім. Домівка. Домовина». Воно мені дуже близьке. Це свого роду творчий експеримент, адже я вперше писав від імені жінки у першій особі. Мені дуже важить, як цей твір сприймуть саме жінки. Крім того, це твір–перевертень і глибока психологічна історія, я аж дивуюся, як вона поступово оживала на моніторі: зазвичай я подібне не пишу, маю більш прямолінійні та очевидні сюжетні лінії.

Я не маю творчих планів, у мене відсутні історії, які крутяться в голові і просяться на папір, як у Короля Жахів.
Якось мій друг, нині покійний Володимир Рутківський сказав мені: «Дмитре, тобі всього лише 33. Невже ти вже маєш, що сказати людям?».
Зараз мені 37, я молодий автор, але мені досі немає чого сказати людям.

Мої історії з’являються і втілюються лише тоді, коли я сідаю за клавіатуру, це процес, часто незалежний від моїх думок, планів чи намірів. Можу назвати його натхненням, хоча у широкому розумінні це ним не є. Але мені подобається цей стан. Мов розширення свідомості. Наче хтось інший пише, а я лише сонно спостерігаю. Прикро, що у такому стані я перебуваю доволі рідко.
Якщо всядуся за роман, то писатиму або розширену історію «Юності прекрасної», або містичний горор про православний екзорцизм, заснований на власному досвіді.

«Скотомогильник» — це надважлива для мене книга, але це наразі не те, про що я хотів би розказати. А що хотів би — не знаю.

Найгірша людська риса.

Тупість.
Сюди я включаю безграмотність, відсутність життєвої мудрості (часто за наявності вищої освіти). Небажання принципово сприймати дійсність. Безпринципність. Вибірковість, схильність до маніпуляцій. Байдужість.
Через тупість у нас війна. Як нашу, так і наших ворогів.
Ненавиджу тупих людей і всіляко їх уникаю. Ненавиджу прояви тупості в собі.

Дімка Ужасний