«Зайчик» — горор в блискітках

Завдяки видавництву «Жорж» на українській літературній авансцені зʼявилася книга «Зайчик» авторки Мони Авад. Історія здобула феноменальне визнання серед англомовних читачів. Згодом успіх серед українських поціновувачів жаскої літератури не забарився: твір активно читають і обговорюють на книжкових клубах.

Такий інтерес до книги цілком доречний. Мона Авад у своєму романі ідеально поєднує похмуру сатиру на популярний піджанр темна академія й елементи боді-горору — адже авторка може змусити читача голосно сміятися в одному абзаці та здригатися від страху в наступному.

Мона Авад — канадська письменниця, відома своїм чорним гумором та літературною грою з жанрами. Її проза поєднує психологізм, феміністську оптику, горор і сатиру. Вона навчалася в декількох університетах, здобула ступінь магістра з англійської мови, тож добре знає систему, яку висвітлює в «Зайчику».

Саманта — стипендіатка «найвинятковішої» магістерської програми з літератури у Ворренському університеті. Цього семестру її група — четверо нудотно солодкавих багатійок, які називають одна одну Зайчиками й поводяться так, наче вони одне ціле. Звісно, відлюдниця Саманта для них лише аутсайдерка. Та все змінюється, коли вона отримує від одногрупниць запрошення на легендарний Салон непристойностей і виявляє, що її незбагненним чином вабить до цих дівчат. Заради них Саманта ладна навіть покинути свою єдину подругу Аву. Відкриваючи для себе зловісний і водночас принадний світ Зайчиків, вона долучається до ритуальної майстерні, де гламурні студентки-письменниці оживляють свої жахливі творіння.

Чотири подруги, Зайчики, зовні втілюють гіпержіночність: рожеві сукні, ніжні обійми, пестливі звертання одна до одної. Однак ця цукровість приховує темну суть: за зачиненими дверима вони здійснюють таємничі ритуали й переходять усі можливі суспільні межі.

Вони то засипають Саманту любов’ю й увагою, то в наступну мить принижують її дощенту. Це поєднання милого й моторошного створює атмосферу, де читач не може бути впевненим, що є справжнім, а що — ілюзією.

В інтервʼю The Paris Review авторка каже, що хотіла показати «монструозно миле» поєднання краси й жаху, передати атмосферу відьомського шабашу на письменницьких семінарах.

Головна героїня, Саманта, відчуває себе ізольованою в академічному середовищі. Її поступове занурення у світ Зайчиків відображає боротьбу між бажанням належати до спільноти та страхом втратити свою ідентичність.

«Зайчик» — оманлива темна академія. Книга не стільки про навчання, скільки про творчість і пізнання себе через неї. Творче самовираження – складний, часто болісний процес, особливо в контексті мистецької освіти та тиску академічного середовища.

Саманта шокована, коли Зайчики запрошують її на загадкове зібрання, що має відбутися в одному з їхніх будинків. Але цікавість бере над нею гору, і, попри застереження її найкращої подруги Ави щодо цих дівчат, вона вирішує прийти. Саманта відкриває для себе те, що Зайчики створили справжнісінький ковен і проводять темні ритуали, що перевертають уявлення про реальність.

Місцеві Зайчики персоніфікують колективну свідомість. Вони мислять однаково, говорять однаково, захоплюються одна одною. Вони поглинають тих, хто хоче до них належати. Авторка показує, що іноді письменницькі курси можуть пригнічувати творчість, а не підтримувати її.

Творчість — це не тільки пошук власного голосу, а й боротьба за збереження себе в середовищі, яке вимагає конформізму. Головна героїня проходить крізь спокусу злиття з групою, щоб врешті усвідомити: справжнє творче самовираження — у збереженні індивідуальності, навіть коли це болісно.

Одна з причин, чому «Зайчик» викликає такий емоційний відгук у читачів, полягає в тому, що Мона Авад дуже точно схоплює інтимну динаміку жіночих стосунків — особливо в замкненому просторі, де сексуальність, близькість і влада постійно перетинаються. Її Зайчики — це не просто гротескні красунечки, а дзеркало глибоких психологічних і тілесних переживань самої Саманти, з якою легко ототожнитися.

Її депресія, відчуженість, сумнів у власній «справжності» як жінки — контрастують із майже еротизованою тілесною близькістю між Зайчиками. Ці дівчата обіймають одна одну, шепочуться, ніби коханки, але їхня єдність лякає — вона змушує підлаштовуватися, стирає межі індивідуальності.

Їхня зацікавленість Самантою оголює її вразливість. Саманта глибоко зневажає Зайчиків, але й тягнеться до них, немов до вогню. Їхня взаємодія переходить в площину інтимності — не в романтичному сенсі, — а в вигляді потреби жінки бути визнаною, прийнятою, тілесною, живою поруч з іншою жінкою. І саме цей пошук ідентичності — через контакт, через бажання — робить героїню настільки справжньою.

Навіть Зайчики, спершу зведені до карикатурних масок — з часом набувають рис реальних жінок. У певні моменти читач або читачка разом із Самантою відчуває до них симпатію, впізнає в них себе, свої слабкості, свої підліткові намагання бути «достатньо хорошою». І саме в цих резонансах сексуальність і самоідентифікація вже не просто частина сюжету — вони стають ядром екзистенційного жаху, який ховається за цукрово-рожевим фасадом.

Цікавою також є динаміка стосунків між Самантою та її подругою Авою. Чи насправді можна вважати їхній зв’язок зрілою, освіжаючою альтернативою нудотній ніжності та взаємозалежності Зайчиків, чи їхні стосунки також мають нездорові риси?

Ава постає як саркастична, впевнена в собі подруга, яка протистоїть гіперфемінності та колективізму Зайчиків, що може символізувати справжню дружбу та підтримку. Однак, протягом розвитку сюжету ця персонажка розкривається з іншої сторони, даючи читачам простір для інтерпретації.

Саманта спершу намагається подавити свій гнів, адаптується до нав’язаної культури жіночої ніжності, яку підживлюють Зайчики. Але поступово її розчарування, ревнощі, туга й безсилля перетворюються на щось агресивне й відчайдушне.

Жіноча лють у романі — це відповідь на академічну ієрархію, на сексуалізовану уніфіковану фемінність, на роль «хорошої дівчинки». Саманта відчуває, що її ідентичність розмивається: вона хоче бути обраною, але водночас — знищити обраність як таку.

У світі, де жіночність редукують до «прикраси», Саманті важко знайти себе в цьому рожевому сиропі. Її лють — тиха, схована під шарами сорому, страху, самокритики. Вона не вміє її висловлювати — тож починає вивергати її через творчість, послуговуючись гротеском і абсурдом.

Під час читання книги мене не покидала думка, що Мона Авад ніби обʼєднала фільм «Круті дівчата» та естетику творів Г. Ф. Лавкрафта. І недарма — дія роману відбувається у вигаданому Ворренському університеті, Род-Айленд. Цей університет і місто — алюзія на реальний Brown University у місті Провіденс, де Авад сама навчалася на MFA-програмі (Master of Fine Arts, тобто програма магістратури з образотворчих мистецтв). А Провіденс — батьківщина Г.Ф. Лавкрафта.

Як і Лавкрафт у своїх космічних жахах, Мона Авад досліджує теми божевілля, трансформації та втрати ідентичності. Саманта, подібно персонажам легендарного автора жахів, поступово занурюється в невідомий, моторошний світ Зайчиків і відкриває лякаючу правду про їхню діяльність.

«Зайчик» Мони Авад — це глибоке дослідження того, як бажання належати до спільноти може призвести до втрати себе. Через поєднання милої естетики та горорних елементів авторка створює унікальний простір, де читач стикається зі справжнім жахом, замаскованим під рожеву обгортку. Це робить роман потужною метафорою сучасного суспільства, де зовнішній вигляд часто приховує внутрішні конфлікти та страхи.

Перша книга стала настільки успішною, що авторка вирішила написати продовження. Вихід книги We Love You, Bunny заплановано на 23 вересня 2025 року.