«Число Звіра» від першої особи: учасники говорять про конкурс

16 травня на платформі Бабай стартує шостий конкурс коротких оповідань «Число Звіра». Три шістки ознаменували нову традицію і за п’ять років проведення сформували нову генерацію авторів.

Хто вони, люди, які після першої спроби знову приходять зіграти? На честь майже ювілейного, шостого конкурсу «Число Звіра 2025», знайомимо вас з досвідченими авторами, які брали участь у конкурсах різних років та неодноразово ставали частиною цієї традиції.

Андрій Юрків

програміст зі Львова, любитель темного мистецтва, темного пива і музичних фестивалів

Андрій Юрків: у форматі надкороткої прози я вперше спробував себе в «Число звіра 2021». Хотілося просто написати щось достойне та цікаве, перевірити себе у вправності. Ну і звісно, щоб це «щось» сподобалося людям. За іронією долі, оповідання, на яке я тоді витратив найбільше часу, вилетіло у першому етапі, а те, що дописувалося в останній день буквально на коліні, пролізло в фінал.

Наталія Волошина

бетарідерка, літагентка, сценаристка настільних детективних ігор

Наталія Волошина: вперше взяла участь у другому «Числі Звіра» в 2021 році. До того вже встигла зіграти на конкурсі підліткового горору від Бабая «13 клас». На той момент у мене був невеликий досвід участі в конкурсі. Ідеї були, але реалізація підводила. Я перечитувала оповідання з першого конкурсу і зараз вже б написала ці історії інакше. Та старі тексти для мене цінні, це можливість побачити і порівняти, з чого я починала і як воно виходить зараз.

Зорян Костюк

перекладач, фрілансер і любитель літератури

Зорян Костюк: подавався вже на другий конкурс «Число Звіра», бо про перший просто не знав. А першим моїм конкурсом Бабая був «13 клас». Несподівано вийшов одразу до півфіналу. Під час цього конкурсу дізнався і про «Число Звіра». Мабуть більшість коротких оповідань я б не написав, якби не цей конкурс. Коли стартує «Число Звіра», я сідаю писати, не важливо, є настрій чи ні. Перебираю ідеї, інколи звертаюся до своїх «консерв» — законсервованих ідей, які тримаю у файлі із заготовками на оповідання. Для мене це шанс втілити ідеї, які лежали без діла десь на полицях. А зіграє це чи ні — це вже інша справа.

Борис Шпилька

майбутній режисер, працює у книгарні, у вільний час пише горори, бо це єдине, що любить від щирого серця

Борис Шпилька: вперше грав на найпершому конкурсі Бабая «Число Звіра 2020». Було мені тоді 14 років, тільки почався локдаун і ось випала нагода спробувати себе у конкурсі, і я її не проґавив. Подавався з бажанням отримати відгуки та критику, на перемогу не розраховую ніколи, бо конкурси для мене, у першу чергу, гарна можливість відточити своє письмо.

Галина Швець

філолог, викладачка англійської, любить читати і писати історії, улюблені жанри — детектив, трилер, жахи, містика. Але закликає не дивуватися, якщо дебютує з романом про кохання

Галина Швець: про ЧЗ-2020 інформація пройшла повз, тож пропустила його. А конкурс 2021 року був першим щодо написання короткої прози з обмеженням в 666 слів. Про те, щоб пройти в наступний етап навіть не мріяла, просто подала твори, аби отримати фідбек від інших учасників, почитати їхні твори й загалом відчути атмосферу, яка не відпускала ще з конкурсу «Тринадцятий клас». А-а-а, і нік. Заглядаю на конкурсну платформу кожного разу, коли та відкривається, заради смішного ніку від КіберБабая.

У скількох конкурсах Бабая брали участь. Який найбільше запам’ятався і чим?

Андрій Юрків: я встиг зіграти у всіх конкурсах, крім найпершого ЧЗ-2020. Але «13 клас» назавжди в моєму серденьку. Це був перший великий конкурс і для мене, і для Бабая. Думаю, багато старожилів погодяться, що він був чи не найбільш ламповим. Не було й дня, щоб я не заходив на сайт перевірити флудилку та коментарі під своїм твором.

Наталія Волошина: вперше взяла участь у конкурсі великих оповідань «13 Клас», це був наступний після ЧЗ-2020. Для мене то був новий досвід, перші конкурсні дедлайни. Число Звіра 2022 року я пропустила, ми переїздили в той момент з Бахмуту і налагоджували побут. На конкурс 2023 року я прийшла з експериментальним текстом-паліндромом, де історія читається згори вниз, класично, а потім знизу вгору, і друге прочитання відкриває справжню суть подій. Його не дуже оцінили, можливо не захотілося гратися з текстом, адже на конкурсі завжди багато оповідань, які потрібно прочитати. А в Числі Звіра 2024 року я вперше вийшла до фіналу. Подавала два оповідання, одне було моїм фаворитом, але якраз воно і вилетіло, а друге пройшло до фіналу. Його ідея спала на думку, коли я просто йшла по вулиці, воно дуже швидко написалося, тоді як над першим працювала прискіпливіше. Але я рада такому результату.

Зорян Костюк: після 2020 року не пропускав жодного конкурсу Бабая. Конкурси темного фентезі та готичного детектива мені далися важко, адже це жанри, які мені не надто імпонують. Найбільше запам'ятався конкурс, де моє оповідання «Оманлива картина» залетіло у півфінал, але там не отримало жодного голосу. Часто мої сюжети виявляються занадто великі для обмеження 666 слів, коли вдається розширити і доповнити оповідання, то воно стає більш вдалим.

Борис Шпилька: грав в усіх конкурсах, окрім «Тринадцятого класу», хоча і на нього теж написав пару творів, але не відправив жодного, про що зараз шкодую. Найбільше запамʼятався саме перший. Перші читачі, перші відгуки, перша критика. Це вже назавжди залишилося у памʼяті, як дуже і дуже приємні спогади. Але я люблю усі конкурси, бо всі вони — це прекрасна можливість стати кращим.

Галина Швець: на платформі Бабай я з 2020 року і конкурсу «13 клас». Тобто, цьогорічний ЧЗ-2025 — це вже буде мій дев’ятий конкурс. Кожен має свій особливий вайб і чимось запам’ятовується. Так, «13-й клас» 2020 року — дебют на платформі й загалом на конкурсі з такою широкою і різноманітною аудиторією і професійним журі. «Число Звіра-2021» — мій твір-фіналіст, абсолютно несподівано. «Перехрестя темряви» у 2023 році — дебют у жанрі «темне фентезі», я поняття не мала, що то і з чим його їдять, читала «Путівник…», переглянула пару відео про жанр, написала, що вважала підходящим, і — овва! — твір пройшов у півфінал і забракло буквально трішечки, аби теж став фіналістом. «Справжній готичний детектив» 2025 року — знову в фіналі, і знов тотальна несподіванка, адже вже на етапі написання зрозуміла, що мабуть уперше в житті обмеження знаків не дозволить зробити твір таким, який він мав би бути в ідеалі, й навіть на мить завагалась, чи варто його дописувати й подавати на конкурс.

Що, окрім бажання перемогти, спонукає вас грати?

Андрій Юрків: для мене це вже стало приємною традицією. Пошук нових ідей, написання текстів вечорами під музику, редактура. Ну і, звісно, сам конкурс, читання творів інших гравців, вболівання за фаворитів, відгуки на оповідання. Якщо людям подобається ваш текст — цей завжди позитивні коментарі та викид дофаміну. Вам буде хотітися відтворити його знову і знову. Музикант грає заради слухачів, автор пише для читачів.

Наталія Волошина: останній конкурс «Готичний детектив» мав солідний призовий фонд і це було справді спокусливо. Але до того я навіть не замислювалася про суми виграшу, головною метою було побачити реакцію людей на мої тексти, чи сприймають вони історії, які плюси й мінуси виділяють. Мені подобаються ґрунтовні коментарі, які можна отримати від учасників. Якщо людина гарно розбирає текст, можливо, це мій майбутній бетарідер, з яким можна потім зконтактувати і організувати співпрацю. Приємно долучитися до конкурсної атмосфери, цікавих спілкувань у флудилці. Звісно, дуже хотілося потрапити до фіналу, це була особиста моя винагорода — фінал і судді, автори з досвідом, розбирають моє оповідання. Це можливість почути про власний потенціал.

Зорян Костюк: власне про перемогу я не думаю взагалі. Мені важко писати щось поза конкурсом, бо здається що це нікому не буде цікаво і ніхто це не читатиме. Тому я скоріше керуюся олімпійським принципом «головне не перемога, а участь». Як говорив Портос: «Я прийшов битися, тому що хочу побитися».

Борис Шпилька: бажання перемогти ніколи і не спонукало, насправді. Від конкурсів я хочу отримати критику (бажано аргументовану, але не завжди виходить), і на наступний прийти вже з кращими творами, більш досвідченим автором.

Галина Швець: як я вже неодноразово казала, найважливіше у конкурсі — атмосфера. Так, кожного року щось змінюється, додаються нові люди, коригуються правила, змінюється функціонал сайту (наприклад, рейтингування коментарів чи поява злостивих Анонімусів), та все ж коли відкривається конкурсний майданчик, всередині запалюється якийсь дух азарту й тебе тягне знову податися, навіть, якщо здається, спершу немає ідей для твору. Зрештою, саме перші два конкурси 2020 і 2021 року познайомили мене з тими людьми-колегами-письменниками, з якими досі віртуально «дружу», а то й друкуємось у збірках-антологіях.

Обмеження у 666 слів — це для вас виклик, а чи навпаки, перевага?

Андрій Юрків: надкоротка проза мені дається значно легше ніж трохи об’ємніший формат. Я люблю лаконічність в історіях й відсутність зайвого. Мабуть, це професійне: у моїй роботі кожен рядок програмного коду повинен мати конкретне призначення. До оповідань застосовую схожий підхід. Але у більших же текстах треба розвивати глибину, розкривати персонажів. Це я ще вчуся робити.

Наталія Волошина: це виклик. Для мене навіть оповідання на 20-40 тисяч знаків — виклик. Я більше люблю велику форму, її читаю, мені зрозуміліша структура великої форми. Короткі оповідання треба вміти писати, вміти викласти думку так, щоб кожне речення несло певний сенс, рухало сюжет. 666 слів — це дуже мало, мені легше писати романи.

Зорян Костюк: для мене це скоріше виклик. Бо дуже важко властися в це прокрустове ложе. І завжди доводиться щось нещадно різати та скорочувати. І часто це діалоги або описи. А для мене найважче — це скорочувати написаний текст, бо все видається важливим. Хоча «метод айсберга» ефектний та дієвий, але він вимагає великої майстерності. Як казав Роден «треба взяти камінь і вирізати все зайве». На жаль не завжди маю чітке бачення сюжету, щоб так легко різати те зайве. Тому доводиться скорочувати.

Борис Шпилька: обмеження у 666 слів, як на мене, відточує вміння розповідати горор лаконічно, не втрачаючи жаху на «графоманією». Прекрасна можливість навчитися писати тільки те, що потрібно для твору, те, що його рухає.

Галина Швець: знаєте, перевага. Я з тих, кому важко даються всі ті розлогі описи й мільйон персонажів. Набагато легше описати так званий «один випадок з життя героя», аніж вигадати родовід кількох (десятків) героїв, їхні внутрішні протиріччя, причини вчинків і так далі. Тож вкластись у 666 слів не так і важко. Однак, таке обмеження — безперечно виклик ще той. Навіть «один випадок з життя героя» треба описати так, аби в нього повірили, а на ЧЗ — ще й злякались.

Який із оголошених конкурсних призів був для вас найбажанішим?

Андрій Юрків: думаю, можливість публікації. Грошові нагороди це, звісно, приємне, але побачити свою писанину поруч із роботами визнаних майстрів — це той рівень, до якого варто прагнути.

Наталія Волошина: найбажанішими призами для мене був вихід у фінальну десятку і розбір суддів. Хотілося також отримати спеціальну номінацію від журі і можливість публікації.

Зорян Костюк: спецномінації — вони найбільш запам'ятовуються. Звісно, приваблива і можливість публікації. Кілька опублікованих оповідань в різних збірках в мене вже було, не вважаю це аж таким великим досягненням. А от сольна книга, а чи у співавторстві — моя щира мрія.

Борис Шпилька: звісно, що найбажанішою номінацією була Антивідзнака. Але якщо без жартів, то і такого не було. Хотілося б отримати публікацію, тому використовую час і можливості, аби набити руку на письмі, стати кращим.

Галина Швець: щодо грошових призів, вважаю так: «Руки-ноги є, гроші завжди можна заробити самотужки». На номінації чомусь ніколи не розраховую і ніколи не пишу твір з надією на те, що «може хоч номінацію візьму». Тож, мабуть, можливість публікації найважливіша для мене. Але не забуваймо про «можливість засвітитися в горор-тусовці».

Яке з ваших оповідань, що грали в ЧЗ, ви вважаєте найвдалішим на сьогодні?

Андрій Юрків: мабуть, якщо судити по оцінках читачів та журі, то це «Повсталі з крові», фіналіст ЧЗ-2024. Для мене тоді стало несподіванкою, що воно так сподобається людям. Ідею з цього тексту я заклав в основу більшого оповідання, маю сподівання, що колись воно побачить світ.

Наталія Волошина: це важке питання, бо з коротких я би не хотіла обирати. Але, якщо без цього ніяк, тоді нехай це буде «Ключ в замку», яке вийшло у фінал. Ну і вже згаданий «Паліндром» — мені подобається цей експеримент.

Зорян Костюк: важко сказати. Мабуть «Оманлива картина», яка дійшла до півфіналу.

Борис Шпилька: найбільш вдалим своїм твором на ЧЗ вважаю «Під соснами». Я безмежно кайфував під час роботи над ним. Але дуже особливе місце у моєму серці посідає перше оповідання — «Готель Каліфорнія». Грав з ним на найпершому Числі Звіра, саме з ним вперше вийшов у другий тур, отримав критику та відгуки від гравців та конкурсів. Перший раз завжди незабутній.

Галина Швець: думаю, це таки «З насолодою» просто тому, що він пробився у фінал, а після цього жоден інший твір з ЧЗ наступних років так далеко не зайшов. Але я люблю всі свої твори, їх лиш треба трішечки вдосконалити й при великому бажанні зібрати в якусь збірочку містики/жахів. І я теоретично знаю, як це зробити, але часто просто лінуюсь.

Яке з оповідань ЧЗ інших учасників найбільше запам’яталося?

Андрій Юрків: із сотень оповідань, що довелося прочитати складно обрати якесь одне. Із тих, що найбільше хочеться відмітити, то це буде, мабуть «Донечка» Дениса Лучука, яка вразила своєю брутальністю, «Бгавачакра» Дмитра Деревянка, що налякала безнадією, та оповідання «Добрі наміри» пані Їви, що направду шокувало.

Наталія Волошина: це оповідання-призери першого конкурсу. «Ти вийдеш щоб винести сміття» було чи не першим прочитаним мною оповіданням від другої особи. «Бгавачакра» того ж Дмитра Деревянка. А ще фіналіст цього ж конкурсу, оповідання «Бабчина смерть». Ще запам’яталося оповідання Артема Сови «Злива» — якщо цікавий читач погуглить назву міста, то історія розкриється ще глибше. Я люблю такі авторські підходи, великодки. Цим запам’яталася «Клауцитфезія» Дмитра Скочка, прийом з доповненою реальністю, коли при спробі погуглити переходиш на сайт і отримуєш додаткові враження від історії. Ще згадую «Серп» Євгена Соняха — дуже сильний образ. І оповідання з конкурсу 2024 року «Ізбаві нас від лукавого», «Івасик Телесик».

Зорян Костюк: минулорічні оповідання Віталія Дуленка та Вісника Темряви. Вони яскраві та вражають уяву.

Галина Швець: знову ж таки, більшість творів ЧЗ-21. Мабуть, через те, що на той час учасників було менше, творів теж, тож тоді я прочитала всі твори вже до кінця першого етапу. Досі пам’ятаю відчуття від прочитання мініатюр від Андрія Юрківа, Ніка Орача, Дениса Лучука, Дмитра Скочка, Артема Сови й Ігоря Антонюка.

Який етап конкурсу для вас найбільш хвилюючий?

Андрій Юрків: мабуть, момент оголошення результатів після кожного етапу. Завжди хвилююся, бо це щоразу несподіванка. Залишуся чи вилечу? Перший в групі чи останній? Ну і ще перші коментарі під текстами. Вони, як правило, задають загальний тон.

Наталія Волошина: голосування першого туру, коли вирішується доля оповідання, чи пройде воно в другий тур. Коли не проходить, це означає, що більше коментарів не буде і мало шансів, що хтось ще прочитає.

Зорян Костюк: груповий. Бо кожного разу очікуєш «а раптом проскочу?» і кожного разу виявляється що ні, не пройшов далі.

Борис Шпилька: я б не сказав, що на якомусь конкретному етапі дуже сильно хвилююся. Я не дуже переймаюся над тим, чи вийду у другий тур, чи ні. Якщо так, то конкурс вже вдався, а як ні, то потрібно на наступний повертатися з сильнішими творами (або голосувати раніше, хехех).

Галина Швець: мабуть, перший. Якщо далі не проходиш, емоції вщухають і вже чекаєш результатів без того ентузіазму, що був на початку конкурсу. Коли ти у фіналі, навпаки, розслабляєшся, адже потрапити в десятку кращих з-поміж сотень – це вже перемога. Правда, лячно від того, що скаже журі.

Що стало особливо щемким, радісним чи смішним моментом на конкурсі?

Андрій Юрків: мені завжди трохи щемко, коли конкурс закінчується. Це як їхати з класної вечірки. Всі прощаються, дякують, обмінюються контактами й кажуть «До зустрічі!». Флудилка затихає. А ти дивишся на календар і прикидаєш, коли ж буде новий великий конкурс від Бабая.

Наталія Волошина: це момент деанону, коли відкривають справжні імена учасників. Інколи бувають смішні ситуації, коли люди сперечаються в коментарях, а потім виявляється, що вони знайомі. Чи двоє фліртують один з одним, домовляються продовжити знайомство, а потім виявляється, що це дві людини однієї статі, лиш під чоловічим та жіночим ніком. Хоча це може бути і навмисною грою. Але найприємніше, коли після деанону ти бачиш, що з тобою грав відомий письменник, коментував твори учасників, спілкувався у флудилці.

Зорян Костюк: смішні коментарі авторів-всезнайок з вимогами чи претензіями до автора. Раніше це страшно обурювало і дратувало, бо ніби ж то написав все, пояснив, лишив натяки. Зараз, набравшись досвіду, ставлюся до цього спокійніше. Хоча іноді справді доводиться заповнити «лакуни», щоб сюжет став зрозумілішим. Хочеться посміхнутися, коли деякі читачі вимірюють рівень страху у кількості крові, кишок і розчленувань у творі.

Борис Шпилька: як вже казав «Перший раз завжди незабутній». От за всі конкурси, що відбулися останні 5 років, найбільш щемким моментом досі залишаються перші відгуки та найперша критика. Тоді це дало мені розуміння, що саме письмом я і хочу займатися, що хочу (безмежно хочу) рости у ньому, розвиватися, ставати кращим.

Галина Швець: кожне проходження в наступний етап — щемке й радісне. Позитивні й конструктивні коментарі під твором також викликають приємні відчуття. Смішно найчастіше з ніків та аватарок.

Якби вам випало судити, ви були б суворим, а чи добрим суддею?

Андрій Юрків: я завжди намагаюся знайти хоч якісь плюси в оповіданні. Навіть якщо воно геть кепське. А якщо є недоліки — пропоную своє бачення варіантів покращення. Вважаю, критика завжди повинна бути конструктивною. Вкрай негативний коментар може відбити бажання у людини писати далі.

Наталія Волошина: не можу стати на сторону лише суворих чи лише добрих суддів. Я була би справедливою. Чесно вказувала б на те, що мені не зайшло, відмічала би хороше. Не знаю, чи сподобалась така суддя учасникам, чи погоджувались би вони з моїм оцінюванням, чи не нарікали би. Бо це завжди суб’єктивне сприйняття. Для когось важливіший стиль, комусь — сюжет. Світлана Тараторіна, коли судила конкурс «13 клас», пояснювала, що їй більше до душі ті автори, які вміють закрутити сюжет, бо стиль напрацьовується, а сюжет часто стає слабкою ланкою історій. Хтось навпаки — акцентує увагу на стилі тексту. Те ж саме спостерігається і серед голосування учасників.

Зорян Костюк: не знаю, я б навряд чи на це погодився. Суддівство — це річ дуже суб'єктивна, часто бачив як різні судді дають кардинально різні оцінки. Тут часто грають роль персональні смаки. Мені завжди важко давалися самосудня конкурси. Якщо я і можу щось оцінювати то чисто технічний бік: як написано вступ, як подана експозиція, яка створена атмосфера, наскільки вдалою є кульмінація чи розв'язка. Ну а решта це «смаківщина» штибу сподобалося чи не сподобалося. Бувало, обурювали якісь тригерні моменти в творі, і я ставив погану оцінку. А потім автор обурювався що його «не так зрозуміли».

Борис Шпилька: цікаве питання. Однозначної відповіді на нього я не маю. З одного боку не хочеться бути занадто суворим суддею, який розібʼє кожен твір до якого доторкнеться. А з іншого, і занадто поблажливо ставиться навіть до найгіршої писанини теж бажання мінімальне. Знайшов би тут ідеальну золоту середину. Принаймні, намагався б її знайти.

Галина Швець: якщо таке колись станеться, то — бійтесь цього судді! — дуже суворим. Сама вкрай критично ставлюсь до власних творів, намагаюсь максимально вичитати те, що подаю на конкурс вже під час написання (адже етап «редагування» — то для мене справжнє пекло), тож такий самий підхід до творів інших: відповідність темі/жанру, грамотність, глибина, ідейна наповненість. Зрештою, на бабайських конкурсах завжди видно, хто кому поставив який бал, і якось не хочеться асоціюватись з десяткою біля явно слабкого твору й навпаки. На жаль чи на щастя, не панькаюсь і не сюсюкаюсь з творами, які не припали до душі, відтак найчастіше автор отримає негативний коментар і нуль балів. Завжди кажу: «Можливо, я сама не ідеально пишу, але це не означає, що не можу побачити, який твір вартий уваги». На конкурсах 2020-2021 років майже безпомилково прогнозувала, хто пройде у півфінал і фінал. У 2022 щось зламалось і мої прогнози не справдились, а тоді під час «Перехрестя темряви» все вернулось на круги своя, і вже включно з «Готичним детективом» знову здогадки підтвердились.

Ваше побажання, а чи напуття цьогорічним новим учасникам

Андрій Юрків: бажаю не боятися критики й не сприймати її особисто. Це - завжди можливість стати кращим. І не соромтеся знайомитися з іншими авторами. Спільнота повинна рости. Адже один раз спробувавши, ваше темне серденько назавжди залишиться з Бабаєм.

Наталія Волошина: коли читаєте оповідання інших учасників, пишіть коментарі аргументовано — що вам сподобалося, образи, характери персонажів, сюжет, що не сподобалося, як це можна покращити. Не будьте навмисне нетерпимими чи агресивними до інших учасників, навіть, якщо ви понад усе хочете перемогти. Голосуйте розважливо, робіть таблички, занотовуйте свої враження. Не голосуйте за групу через 25 хв після старту відповідного етапу. Поважайте своїх колег по конкурсу. Якщо ви не вийшли у наступний етап, це не означає, що ваше оповідання погане. Просто в групі були сильніші, з влучнішою темою, яскравішими образами, більше імпонували тим, хто оцінював. І беріть участь не заради грошей, а заради вражень, заради можливості засвітитися у тусовці, заради нових знайомств, можливості знайти собі бетарідерів. Заради розборів оповідання від суддів та учасників.

Зорян Костюк: не зважати на критиканів, які під критикою розуміють виключно кидання багна в автора і навіть не можуть чітко сформулювати свої претензії. Свого часу таке часто ламало мою мотивацію брати участь у конкурсах. Саме на Бабаї та «Зоряній Фортеці» зустрів дуже розсудливу та фахову критику, де ввічливо вказували, де саме помилки, що було зроблено неправильно та як це виправити. Така критика справді допомагає викорінити недоліки та покращити твір. Тому конструктивну критику треба цінувати та дякувати за неї, хоча б тому, що людина витратила свій час і дала деякі цінні поради. Зазвичай фахові бета-рідери беруть за це гроші. Це непроста робота, за яку треба бути вдячними, хоча б тому, що вам допомагають покращити твір і роблять це безплатно.

Борис Шпилька: не бійтеся нічого. Не вийдете у другий тур? Та взагалі не біда, наступного разу пощастить точно, ви тільки пишіть. Суддя, як вам здається, жорстко пройшовся по вашому твору? Не проблема, навпаки, радійте, що більш досвідчений автор розклав усі ваші помилки та мінуси у рядок і тепер у вас є шанс на кращі твори. Не змагайтеся, а кайфуйте. Читайте, пишіть і ніколи не приходьте на конкурс тільки з бажанням перемоги. Доведіть самому собі, що ви вартий літератор.

Галина Швець: найголовніше, що варто пам’ятати всім (новим і старим учасникам): будь-який конкурс — лотерея! Звісно, пройти далі хочеться, отримати приз і світову славу — теж, але… Якщо ваш твір відпав на першому етапі, то не кінець світу. Багато дуже хороших творів відпадають вже на першому етапі. Так стається, може, ще не час твору засяяти: не «та» група, не «ті» судді… Завжди є оте «якби…», тож просто подякуйте за досвід усім і всьому й пишіть наступний твір на наступний конкурс (або ж не на конкурс). Пам’ятайте ті емоції, з якими приступаєте до конкурсу, розслабтеся й отримуйте задоволення від участі, спілкування, обміну думками, порегочіть зі срачів — і то треба! (але не захоплюйтесь, срачі псують атмосферу, а воно нам треба?) І, врешті, порадійте за переможців і фіналістів — як-не-як, саме ваші голоси висувають їхні твори в топ. А ще: коментуйте конкурсні твори, тоді більший шанс, що прокоментують ваш. Я теж не особливо вмію пояснити свої відчуття від твору, «вдягнувши» у красивий розлогий відгук, та все ж підсудні твори коментую всі. Якщо боїтесь, що вам «прилетить» за негатив, користуйтесь функцією аноніма. Спершу, я вважала, що така функція зайва, бо на тих же конкурсах 2020 і 2021 років не зустрічалось якогось цькування за те, що комент не відповідає очікуванням автора. Однак, після 2022 року щось змінилось, може прийшли нові учасники з іншим досвідом, може вплинула війна, та я помітила, що люди реально ображаються за те, що ти не похвалив твір, який явно «не дуже». Тож, з того часу функція анонімного відгуку – як палочка-виручалочка.

Андріє, Бабай знає, що найактивніше ти пишеш якраз під конкурси. Що саме спонукає — змагальний ефект чи конкретний дедлайн? Або ж щось третє?

Андрій Юрків: думаю, все в сукупності. Коли просто пишеш твір без дедлайну і в шухляду — це може затягнутися на рік. А коли є конкретна ціль, конкретна тематика і можливість десь себе зарекомендувати — руки на автоматі витрушують крихти печива з друкарської машинки.

Наталіє, Бабай знає, що саме конкурси привели у твоє життя багатьох людей, пов’язаних з літературою. Розкажи про це більше, як це, зазвичай, відбувається?

Наталія Волошина: це так, під час конкурсів познайомилася з багатьма авторами, які зараз або вже мають сольні книги, або очікують на вихід. Активність на конкурсі допомагає роззнайомитися з багатьма людьми. Коли мені залишали розгорнутий, ґрунтовний коментар, йшла читати оповідання автора, починала комунікувати. Окремо варто згадати конкурсну флудилку, там активно обговорюються різні літературні теми, письменницькі прийоми, новини. По завершенню конкурсу, коли вже стався деанон, відкрився профіль користувача сайту Бабай, можна бачити контактну інформацію, зокрема соціальні мережі. Так воно і працює — додатися у друзі, слідкувати за профілем, продовжити спілкування.

Зоряне, Бабай знає, що в конкурсах також грає ваша дружина, вона теж авторка. Чи не відчуваєте ви конкуренції? Це додає вам змагального азарту, а чи дає відчуття підтримки під час конкурсних перипетій?

Зорян Костюк: власне дружина і підштовхнула мене знову взяти участь в конкурсах після кількох гучних провалів. Завдяки їй мені вдалося дописати твори, які в мене лежали по 10-12 років недописані. Вона додавала фарб, об'єму та деталей. Дружина теж мріяла писати, але дуже довго не могла не це наважитися. Спочатку вона допомагала мені як бета-рідер та редактор, потім спробувала писати щось за моїми сюжетами, потім — почала напрацьовувати щось своє. Останні два-три роки ми пишемо окремо, бо не вдається знайти компроміс щодо того, куди рухати історію. Змагання як такого немає, в нас дуже різні твори, як за характером, так і за тематикою. Інколи добре допомагає налаштувати оптику сприйняття читання критики до її творів, коли я розумію, що почасти зауваження нерелевантні, ні до сюжету, ні до героїв. Потім критику і на свою адресу сприймаю значно спокійніше.

Борисе, Бабай знає, що ти долучився до конкурсів ще в шкільному віці. Що тоді тебе привабило? Що приваблює зараз?

Борис Шпилька: за Бабаєм слідкую ще з літа 2018, як тільки він зародився. Писати почав приблизно у той же час. Але як тільки дізнався про проведення першого Числа Звіра, то зрозумів, що це можливість показати себе, отримати критику та спробувати вже у більш дорослій літературі (було мені тоді 14). А зараз це вже стало як свято. Кожен новий конкурс чекаю і до кожного пишу, бо відточувати своє письмо потрібно завжди.

Галино, Бабай знає, що саме для ЧЗ ви написали три оповідання, об’єднані одним світом, а потім до них додалося (як мінімум) ще одне оповідання вже більшого формату. Як виникла ця ідея і якою може бути її подальша доля?

Галина Швець: так, справді, було таке. І не раз, а двічі. Я вже згадувала, що мініатюри ЧЗ-21 об’єднані однією героїнею, а один з персонажів (правда, трохи видозмінений для нерозпізнаваності на іншому бабайському конкурсі) з’являється у повноформатному оповіданні. Ще одне таке «комбо» зустрічається вже на ЧЗ-2024, тут мініатюри (плавно або ж не дуже) переходять з початку до кінця оповіді, утворюючи цілісну картину, розкриваючи причини й наслідки того, що відбувається. Однак, звідти жоден герой (поки) не перекочував до іншого твору. Як виникла ідея? Захотілось поекспериментувати, адже твори потрапляють у різні групи, їх читають різні люди, тож підозрювати про якісь зв’язки зможе тільки той, хто прочитає всі твори одного учасника. Якщо говорити про «перехід» одного з героїв до іншого твору, це сталось якось само собою. Мені треба було виправдати вчинки персонажа, не робити з нього безжального вбивцю без докорів сумління. Думаю, це досить цікаво, коли місця й персонажі переплітаються, подорожують з одного твору в інший, спілкуються між собою. Це дає простір для роздумів, розвиває уяву, розширює вигаданий світ, його мешканців та їхні долі. Ага, сказала та, що раніше зізналась, що «з тих, кому важко даються розлогі описи й мільйон персонажів». Тож, упевнена, таких збігів буде не один. Єдине, треба уникати їх на конкурсах Бабая.

За роки проведення в конкурсі Число Звіра зіграло 1348 творів. Щодо авторів, які беруть участь у конкурсі, то це дуже розмаїта публіка. Серед них люди, які ще тільки планують своє майбутнє в письмі, і ті, чиє ім’я вже знане у літературному світі. Щиро раді щороку бачити серед них нові й нові імена і принагідно нагадуємо, що прийом оповідань триває до 16 травня включно.